Князівства Київської держави. Утворення російського й білоруського етносів. Етнічні й політичні підстави Заліського сепаратизму

§ 14. Князівства Київської держави. Утворення російського й білоруського етносів. Етнічні й політичні підстави Заліського сепаратизму

В XI ст. на території, підконтрольній Києву, утворилася феодальна ієрархія. На чолі держави стояв Великий Київський князь. Владу на місцях очолювали удільні князі, які визнавали зверхність великого князя та були зобов’язані надсилати на його вимогу військо, та, в багатьох випадках, і кошти. Назва удільних князів пішла від факту наділення їх володіннями, яке відпочатку здійснювали київські князі.

Великий князь Київський міг відбирати князівство в удільного князя, якщо вважав це за необхідне. Так, зокрема, було відібране князівство у всієї династії Полоцьких князів.

Водночас влада київського князя не була абсолютною. Починаючи з кінця XI – початку XII ст., якщо решта князів були одностайними, вони могли успішно конкурувати за впливом з великим князем.

На землях, підконтрольних Київській державі, поступово утворилося кілька головних князівств. На території України в ХІ-ХИ ст. сформувалися власне Київське князівство – безпосереднє володіння великого князя; Переяславське князівство, куди великий князь, як правило, призначав свого сина або брата, який мав успадкувати великокняжий стіл; Чернігівське князівство, тісно пов’язане з від початку залежним від нього Новгород-Сіверським князівством; Володимирське князівство з центром у м. Володимирі (на Волині), тісно пов’язане з Луцьким князівством; Галицьке князівство (у складі Перемишльського, Теребовлянського й Звенигородського князівств).

Київське князівство включало землі колишніх племен полян і древлян. Основна його територія містилася на Правобережжі Дніпра, хоча до нього також входила й частина Лівобережжя. Основними містами після столиці були Білгород, Вишгород, Василів (Васильків), Остер, Овруч, Житомир, Трипілля, Канів, а також Поросся – низка потужних фортець по ріці Рось, серед яких виділялися Торчеськ (нині поблизу с. Шарки Рокитнянського р-ну на Київщині), Володарів (поблизу сучасного м. Володарка на Київщині), Юр’їв (нині м. Біла Церква), Богуслав, Корсунь та ін. В ХІ-ХІІ ст. для боротьби з половцями київські князі також розселили в Пороссі ворожі половцям тюркські роди торків, берендеїв, узів тощо, які часто називалися «усіма чорними клобуками». Загальна кількість цих племен становила кількадесят тисяч осіб. Чорні клобуки, фортеці яких були розорені під час монголо-татарської навали, частково були асимільовані слов’янами ще в XIII ст., а частково виселилися з території України в Азію після монголо-татарської навали.

Київське князівство вело постійні війни з кочовиками на південних та східних рубежах, однак при цьому зберігало контроль за низкою висунутих далеко на південь фортець, серед яких – Олешшя (нині м. Цюрупинськ на Херсонщині), що контролювало чорноморську торгівлю Русі.

Київське князівство, разом із Переяславським та Чернігівським, одне лише й називалося Руссю й становило ядро Київської держави.

Чернігів є одним з найстародавніших міст України, у якому здавна існували власні князі. З моменту підпадання Чернігова під вплив Києва і до XI ст. в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина й воєводи, призначені з Києва. Розквіт політичної могутності Чернігова пов’язаний із діяльністю Мстислава Володимировича Хороброго (1024-1036 рр.), Великого Київського князя Святослава Ярославича (1073-1076) та його численних нащадків. Основними містами Чернігівського князівства були, крім столиці, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч, Глухів, Вир та ін. Чернігівське князівство стає найбільшим за територією, контролюючи віддалені околиці держави, в тому числі Муром і Рязань. У 1097 р. зі складу Чернігівського виділилося Новгород-Сіверське князівство, яке отримує князів із Чернігівської династії. Проте авторитет Чернігівського князівства залишався дуже значним, його князі втримали титул великих князів. Столиця Чернігів була значним економічним і культурним центром Русі. За старовинністю й монументальністю архітектурних пам’яток Чернігів сперечався із самим Києвом. Князі з Чернігівської династії неодноразово займали великокняжий Київський стіл.

Переяславське князівство зі столицею в м. Переяславі (нині м. Переяслав-Хмельницький на Київщині) займало територію по лівих притоках Дніпра – Сулі, Пслу, Ворсклі. На заході воно межувало з Київським князівством, на півночі – з Чернігівським, на сході й півдні – з Диким полем. Переяславське князівство було форпостом Русі в обороні від грабіжницьких нападів кочовиків. Київські князі неодноразово зміцнювали Переяслав, перетворивши його на потужну фортецю. В XI ст. під час «тріумвірату Ярославичів» Переяслав стає одним із трьох центрів держави, центром однієї з митрополій, поряд з Київською і Чернігівською. Столиця князівства у ХІІ-ХІІІ ст. іноді називалася Переяславом Руським, на відміну від Переяслава Заліського, розташованого в Заліссі (нинішня територія Центральної Росії). Обороняли князівство фортеці Лубни, Остер та ціла низка інших городищ, які не пережили монголо-татарської навали. Досить часто київські князі призначали на Переяславський княжий стіл своїх старших синів, які мали успадкувати великокняжий стіл, аби за складних умов протистояння зі Степом вони здобули необхідні державні якості.

Галицьке князівство займало північно-східні схили Карпатських гір, верхів’я рік Дністра, Пруту й Серета. Швидкому зміцненню могутності Галицької землі сприяли природні умови, сприятливі для фортифікаційних робіт, поклади солі, які за часів Середньовіччя давали велетенські грошові ресурси, віддаленість від степів, де кочували половецькі орди, а також зростання торговельних зв’язків з іншими землями Київської Русі, західними й південними слов’янами, Західною Європою та Візантією. Основними містами Галицької землі були, крім столичного Галича, Звенигород, Перемишль і Теребовля. Уже 1084 р. тут утворилися князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Син Звенигородського князя Володаря – Володимир об’єднав три князівства у складі одного. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич. У Галицькому князівстві рано склалася особливо потужна боярська верхівка, яка збагачувалася торгівлею й мала власні збройні загони, що іноді конкурували з князівськими. На півдні територія Галицького князівства доходила до Чорного моря й Дунаю. Таким чином, Галицькі землі, які в Х-ХІ ст. прийняли в себе чимало слов’янських втікачів з півдня, відвоювали у степовиків стародавні землі племені тиверців та вийшли до Чорного моря, взявши під контроль Чорноморське узбережжя в районі сучасної Одещини.

Володимирське князівство зі столицею у Володимирі (нині м. Володимир-Волинський на Волині) виникло на землі волинян в середині XI ст. Іноземці ще в X ст. повідомляли про існування на Волині десятків слов’янських фортець. Землі князівства належали до стародавньої прабатьківщини слов’ян, звідки ще в середині І тисячоліття н. е. починалася слов’янська колонізація віддалених земель. Головними містами Володимирського князівства, крім Володимира і Луцька, були Червен, Пересопниця, Бузьк, Берестя, Белз та ін. У 1154 р. князівство розділилося на Володимирське й Луцьке. Важливу роль у становленні князівства відіграв онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 рр. Наприкінці XII ст. Володимирське князівство стає найпотужнішим на Русі. Це спричинило утвердження на великокняжому київському столі волинського князя Романа Мстиславича, онука Ізяслава Мстиславича, та утворення в 1199 р. Галицько-Волинського князівства.

Із розростанням князівських родів удільні князівства, як правило, дробилися на ще менші уділи. Так, у Київському князівстві княжі престоли були у Вишгороді, Білгороді, Торчеську, Овручі, Трипіллі та Каневі. У XII ст. стало частим явищем призначення удільними князями дрібніших князів на управління окремими містами, без значної навколишньої території. Великий та удільні князі могли здійснювати керівництво в підвладних їм містах через призначених осіб з-поміж бояр чи дружини.

Разом із утвердженням феодальних князівств на українських етнічних територіях схожі процеси відбувалися в інших землях, керованих представниками династії Рюриковичів. Там виникли князівства, що базувалися на місцевому етнічному ґрунті. Певну етноформуючу роль у цих князівствах відігравали й переселенці з території України, сконцентровані в князівській дружині та містах.

Перші слов’яни з’явилися на території Білорусі у VIII ст. н. е. До того на території Білорусі віддавна мешкали племена балтів, маючи кордон зі слов’янським світом по р. Прип’яті і Прип’ятських болотах. Грецький історик Геродот у V ст. до н. е. називав балтів неврами. Ще й у XIII ст. н. е. на території Білорусі траплялися імена князів балтського племені ятвягів з коренем «невр». Утворення білоруського етносу відбулося протягом ХІ-ХІІ ст. у результаті асиміляції слов’ян та місцевих балтських племен. Консолідація білоруського етносу прискорилася під впливом ударів, завданих Галицько-Волинським князівством по балтських племенах, зокрема по ятвягах, та у зв’язку з утворенням Великого князівства Литовського.

На території Центральної Росії перші слов’яни (роди в’ятичів і радимичів) з’явилися у ІХ-Х ст., прибувши з території Польщі. У Новгороді слов’янське плем’я словен з’явилося близько другої половини VIII ст., прийшовши з території Центральної Європи.

Київські літописці не занесли в’ятичів і радимичів до переліку слов’янських племен, чи то через польське походження цих племен, чи, імовірніше, через те, що ці племена на момент написання літопису вже змішалися з представниками численних фіно-угорських племен. Слов’янські переселенці на цих землях застали численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, мещора, перм, комі, удмурти, марійці та ін., які вже досягли певного розвитку. Деякі фіно-угорські племена вже мали свої міста.

У предків росіян внаслідок сепарації від Києва утворилася своя держава – Суздаль, яка потім дістала назву Залісся, а ще пізніше – Московія. Ця держава стала для предків росіян більш актуальною, ніж колишня метрополія. Князі Суздаля отримували можливість накопичувати сили й ресурси, поки Русь виснажувалася в боротьбі зі степовиками. Володимиро-Суздальська держава була схована за глухими лісами й вільна від безперестанних нападів кочовиків. Водночас вона утворилася під впливом культури, отриманої з Києва.

Колишні фіно-угорські колонії Києва із бездержавного статусу перейшли в державний.

Ще кілька сотень років після того Московія не претендувала й не намагалася отримати назву Русь. Відмова Росії від свого фіно-угорського коріння відбулася лише в XVIII ст. Ще на замовлення Петра І у 80-х рр. XVII ст. була написана офіційна історія Московії, яка визнавала особливий, місцевий і неслов’янський характер Московії, відмінний і від Русі, і від Польщі. Проте нові можливості, що відкрилися перед Московією в сенсі експансії на слов’янські землі України й Польщі, змусили офіційну Москву переглянути свої підходи до історії, причому історична правда була замінена політичною доцільністю.

Російська мова утворилася за рахунок адаптації місцевим, переважно фіно-угорським населенням церковнослов’янської мови, насаджуваної церквою та владою. Церковнослов’янську мову штучно утворили в IX ст. просвітники слов’ян Кирил і Мефодій на основі одного з діалектів болгарської мови. Церковнослов’янська мова поступово витіснила на території сучасної Росії місцеві фіно-угорські діалекти, але увібрала в себе місцеві риси. Нинішня російська мова зберегла деякі риси, притаманні фіно-угорським мовам – властиве для більшої частини росіян «акання», поширення здвоєних слів, характерні філологічні конструкції, зокрема часте розміщення прізвища попереду імені тощо. Хоча в мовній слов’янізації населення Центральної Росії не слід применшувати й роль слов’янських переселенців.

Схожі процеси відбувалися в Римській імперії, де дуже різні за етнічним походженням народи – предки французів, іспанців, португальців, італійців, румунів – прийняли латинську мову та, адаптувавши її, поступово утворили власні мови. Новостворена російська мова дозволила зрозуміти один одного різнорідним етносам. Церковнослов’янська мова, адаптуючись, поступово витіснила на території сучасної Росії місцеві фіно-угорські діалекти, стала «лінгва-франка» для угро-фінських племен та місцевих князів.

Нині більшість назв річок у Центральній Росії є фіно-угорськими. Фіно-угорськими є й назви майже всіх російських міст Центральної Росії, що мають більше 500 років історії, включно з назвою міста Москва.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*