Боротьба за великокняжу владу в 50-70-х рр. XII ст.

§ 12. Боротьба за великокняжу владу в 50-70-х рр. XII ст.

Після смерті в 1154 р. Ізяслава Мстиславича почалася швидка зміна князів на престолі. Архаїчний порядок спадкування великокняжої влади, коли владу отримував найстарший у роді, постійно вносив дестабілізацію в державне життя, особливо після того, як рід Рюриковичів розрісся до кількох сотень осіб.

Після смерті Ізяслава Мстиславича великокняжу владу успадкував його дядько В’ячеслав, син Володимира Мономаха, який за князювання Ізяслава був лише номінальним великим князем. Не маючи своїх великих військ, він покликав у Київ брата Ізяслава Мстиславича Ростислава. Кияни з радістю привітали цю спілку князів.

Проте 11 грудня того ж 1154 р. князь В’ячеслав помер. Смерть сталася після вечері з придворними. Літопис натякає, що князя отруїли.

Старшинство в роду (а отже, й права на Київ) виявилися в князя далекого Суздаля Юрія Довгорукого.

Спочатку владу над Києвом здобув Ізяслав Давидович (1155 р., 1157-1158 рр., 1161р.), чернігівський князь із династії Ольговичів. Він не бажав поступатися Києвом, але під тиском Юрія Довгорукого все ж повернувся в Чернігів, звідки почав активну діяльність з оволодіння великокняжим столом.

Отже, у 1155 р. Великим Київським князем став Юрій Довгорукий (1155-1157 рр.), названий так за непропорційно довгі руки. Обидва роки свого князювання він вів війну з Мстиславом, сином попереднього великого князя Ізяслава Мстиславича, який закріпився в Луцьку й Володимирі-Волинському. Під час облоги Володимира-Волинського у 1157 р. Юрій Довгорукий зазнав невдачі, його військо змушене було відступати, переслідуване Мстиславом Ізяславичем.

Династична боротьба навколо Київського великокняжого столу та Галицького князівства була вкрай складною й суперечливою. Юрій Довгорукий схопив і обіцяв видати галицькому князеві його двоюрідного брата князя Івана Берладника, претендента на галицький стіл. Берладник керував Берладдю – територією в пониззі Дунаю, на той час залежною від Галича й заселеною переважно слов’янами (нині на території Румунії). Проте Юрій Довгорукий бажав залишити важіль впливу на галицького князя, тож відіслав заручника, закованого в кайдани, до Суздаля. По дорозі на Суздаль чернігівський князь Ізяслав Давидович відбив Берладника в охорони.

Юрій Довгорукий під тиском Мстислава Ізяславича спробував замиритися з Ростиславом Мстиславичем, князем Смоленська, який, маючи сильних братів і племінників на Волині, став другим за впливовістю князем серед династії Рюриковичів.

У той час як попередні й наступні київські князі вважали, що їхнє служіння країні пропорційне кількості вдалих походів на половців, Юрій Довгорукий діяв інакше. За час свого князювання він то відпускав половців, «одаривши дарами», то «учиняв з ними мир». За постійний союз з половцями та одруження Юрія Довгорукого з дочкою хана він та його сини були вкрай непопулярні серед киян та взагалі мешканців Русі.

Під час наступу на Київ об’єднаних сил решти князів Юрій Довгорукий помирає. Це сталося так само загадково, як і смерті його попередників на великокняжому столі – князів Ізяслава і В’ячеслава, після частування в осьменника (керівника податками) Петрила.

Після смерті Юрія Довгорукого кияни та вся Русь підняла повстання проти його бояр та суздальських ставлеників. Повсталі кияни захопили двір князя, який він сам називав «Раєм», а також двір його сина. Крім того, сина Юрія Довгорукого вигнали і з Новгорода, який на той час залишався залежним від Києва.

З нетривалим князюванням у Києві Юрія Довгорукого завершилося формування династичних підвалин для суздальського сепаратизму. Деякі сини Довгорукого уже розглядали Київ як чужу столицю. У середині XII ст. з-під контролю Києва остаточно вийшов Суздаль – основний центр формування майбутнього російського етносу.

Один із синів Довгорукого – Андрій Боголюбський – ще 1155 р. таємно від батька втік з Русі до Суздаля, викравши з Вишгорода знамениту ікону. Ця ікона довго зберігалася в Москві, де дістала назву Володимирської. В

Україні її традиційно називають Вишгородською іконою Божої Матері. У Вишгород ця ікона була привезена з Константинополя в XII ст., орієнтовно близько 1130 р., разом з іншою великою святинею – іконою «Богоматері Пирогощі». Для останньої в Києві на Подолі в 1132 р. була спеціально збудована кам’яна церква Богородиці Пирогощі, зруйнована 1935 р. Цю церкву було відновлено 1997 р.

Син Юрія Довгорукого Андрій встановив у Суздалі одноосібну тиранічну владу, вигнавши з князівства власних родичів, зокрема братів Всеволода, Мстислава та Василька, а також єпископа.

У цей час у всіх значних князів, зайнятих боротьбою за Київ, за винятком Ізяслава Мстиславича, не доходили руки до спроб приборкання суздальського сепаратизму. Водночас, сепаратизм Суздалі залишився поодиноким випадком – інші території, такі як Новгород і Смоленськ, в цей час залишаються васалами Києва.

Великим Київським князем знову стає представник Чернігівської гілки князів – Ізяслав Давидович. Він відзначився невдалою боротьбою за утвердження на галицькому престолі Івана Берладника – безземельного князя, якого відбив з полону в Юрія Довгорукого і прихистив у себе. У цій боротьбі за свого друга-галичанина великий князь розсварився навіть із власного родиною

Після вигнання Ізяслава з Києва решта князів запросили на великокняжий престол Ростислава Мстиславича з «київської династії» – сина й брата знаменитих Мстислава Великого та Ізяслава Мстиславича.

За правління Ростислава Мстиславича (1158-1167 рр.) були зроблені нові кроки зі здобуття автономії Київської митрополії від Константинопольського патріархату.

Ростислав спочатку не хотів бачити в якості Київського митрополита Клима Смолятича – видатного релігійного діяча, філософа та письменника, проти якого виступав Константинополь. Однак згодом під впливом його чеснот великий князь змінив свою думку. Ростислав не схотів прийняти присланого з Константинополя митрополита, намагаючись настановити Клима Смолятича на митрополію. Князь заявив імператорові, що надалі, якщо патріарх без дозволу князя і єпископів поставить митрополита, Русь його не прийме, а всю церковну владу обиратимуть місцеві єпископи. Фактично, це була декларація про незалежність Київської православної церкви.

Ростиславові вдалося відновити союз Київського і Чернігівського князівств, проти якого не наважувався виступити жоден князь.

Ростислав і його васальні князі неодноразово перемагали половців, а також «берладників» – незалежних від княжої влади слов’янських торгівців, рибалок, мисливців і вояків, які з Нижнього Дунаю часто здійснювали напади на купців та обкладали їх несанкціонованими поборами. Великий князь відбив у берладників Олешшя – форпост Київської держави на Чорному морі, який їм тимчасово вдалося було захопити.

Ростислав Мстиславич провадив досить енергійну політику придушення сепаратизму. Було організовано вдалий похід, спрямований на усмирення новгородців. Новгородці змушені були згодитися на місцевого князя – сина великого київського князя.

Як і всі тогочасні князі Рюриковичі (за винятком деяких суздальських та полоцьких князів, які вже втратили зв’язок з династією), Ростислав вважав Київ і Русь (тобто область Наддніпрянщини навколо Києва) своєю Батьківщиною. Великий князь, котрий майже все життя прокняжив у Смоленську, передчуваючи смерть, висловив бажання їхати вмирати до Києва, і просив там же й поховати його.

За часів княжіння Ростислава Мстиславича Київ неодноразово наголову перемагав своїх супротивників – половців. Більшість князів зберігала лояльність центральній київській владі й виступала в походи за наказом великого князя. Становище Києва здавалося міцним. Однак уже незабаром на долю країни випали тяжкі випробування, пов’язані з частою зміною князів на великокняжому престолі та агресивністю новопосталого Суздальського князівства.

Мовою першоджерел:

«У тім же році зібрався Ростислав зі Святославом Ольговичем [у городі] Моровійську місяця травня в перший день, і з’їзд їх обох був про велику приязнь. Тоді ж Ростислав позвав Святослава до себе на обід, і Святослав поїхав до нього безо всякої підозри. І була ж радість у той день межи ними обома, і дари многі. Дав бо Ростислав Святославу [дари] соболями, і горностаями, і чорними куницями, і песцями, і білими вовками, і моржовими іклами. А назавтра позвав Святослав Ростислава до себе на обід, і тоді веселилися вони обидва дужче, ніж учорашнього дня. Святослав дав Ростиславу пардуса і двох коней борзих під кованими сідлами…

Рогнідь же, сестра його (Ростислава), бачивши, що брат вельми знемагає, стала благати його, велячи йому лягти у Смоленську в його власному домі. Але він сказав їй: «Не можу я тут лягти. Повезіте мене до Києва. Якщо мене бог візьме в путі, то покладіте мене, за отчим благословенням, [церкві] святого Фсодора. Якщо ж мені бог одпустить недугу сю молитвами пречистої його матері і святого отця нашого Феодосія, Печерського монастиря ігумена, то пострижусь я в Печерському монастирі».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*