Апогей могутності Київської держави. Мстислав Великий (1125-1132 рр.). Ізяслав Мстиславич (1146-1154 рр.) і його перемога над Юрієм Довгоруким

§ 11. Апогей могутності Київської держави. Мстислав Великий (1125-1132 рр.). Ізяслав Мстиславич (1146-1154 рр.) і його перемога над Юрієм Довгоруким

Мстислава Володимировича (1125-1132 рр.), який успадкував великокняжий трон після Володимира Мономаха, його сучасники назвали «Великим», їм було з ким порівнювати – починаючи від Володимира Великого і закінчуючи його батьком Мономахом. Такий епітет було зумовлено надзвичайно високим авторитетом великокняжої влади всередині країни й на міжнародній арені.

Мстислав був старшим сином Володимира Мономаха і Гіти Гарольдівни, доньки останнього англосаксонського короля Англії Гарольда II.

На початку князівської кар’єри Мстислава війська Русі розгромили половців під Баручем, спричинивши ще більше ослаблення половецької «прото-держави».

Мстислав Великий приборкав сепаратизм у всіх підконтрольних Києву землях, в тому числі північних та північно-східних. За його часів Київ ще більше вивищився.

У 1127 р. Мстислав послав військо під керівництвом своїх братів та племінників з воєводою Іваном Войтишичем та тисяцькими Воротиславом та Іванком на слов’янське плем’я кривичів, яке мешкало в районі Полоцька. Поставивши князем Полоцька васального Рогволода, Мстислав утвердив тут центральну владу. Однак полоцькі князі надалі ухилилися від боротьби з половцями, співчуваючи одвічним ворогам Києва, про що дізнався Мстислав. Сепаратистські настрої полоцьких князів, які підважували династичну й державну єдність, було рішуче припинено. У 1130 р. Мстислав вислав у Візантію усю династію полоцьких князів, яка мала там родинні зв’язки, та посадив на полоцький княжий стіл свого сина Ізяслава.

Князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина («вотчина») – це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської та частин Сумської, Черкаської, Вінницької і Полтавської областей. Руссю в ті часи називалася лише ця територія Центральної України, а починаючи з кінця XII ст. – і Західна Україна. Всі князі династії, незалежно від того, де вони правили, зобов’язані були зберігати династичну солідарність та берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть з тих земель, де степовиків ніколи й не бачили. Водночас, усі князі династії теоретично мали право на великокняжу владу.

Літопис повідомляє зворушливу історію про князя Ростислава, сина Мстислава Великого, який усе життя княжив у далекому Смоленську. Перебуваючи в далекій чужині, Ростислав вважав своєю батьківщиною Русь. Помираючи, він сказав: «Не можу я тут лягти. Повезіть мене до Києва. Якщо мене Бог візьме в дорозі, то покладете мене, за отчим благословінням, у церкві святого Феодора (у Києві). Якщо ж Бог відпустить недугу сю, то пострижуся в Печерському монастирі». Тривалий час Ростислав князював у Смоленську, який стає міцним оплотом Київських князів на півночі. Звідти Ростислав Мстиславич, за наказом свого батька Мстислава Великого, завдавав ударів по полоцьких сепаратистах. За наказом київського князя смоленські полки, які ніколи не бачили в себе половців, відряджаються захищати інтереси Києва на півдні.

Коли іншого князя – Андрія, брата Мстислава Великого, конкуренти прагнули вигнати з Русі (Переяслава) й відправити до Курська, він сказав: «Я волю на своїй отчині смерть прийняти. Краще мені смерть з дружиною на своїй отчині і дідизні узяти, ніж Курське княжіння».

Мстислав Великий наклав данину на чудь – так у Середньовіччі називали естонців та інші фіно-угорські народи, що мешкали на півночі сучасної європейської частини Росії.

Крім численних перемог, Мстислав Великий залишив по собі численні архітектурні пам’ятки, зокрема відновлену в наш час на Подолі церкву Богородиці Пирогощі. Також на замовлення князя було створене унікальне «Мстиславове Євангеліє».

Авторитет Мстислава був настільки великим, що саме представники його династичної гілки, як правило, князювали в Києві протягом наступного століття.

Під владою київської князівської династії, заснованої Мстиславом Великим, ще понад століття по його смерті перебували практично вся Центральна й Західна Україна, крім Чернігівщини й Новгород-Сіверщини, а також васальні щодо Києва Смоленськ і Новгород.

Князювання Мстислава Великого на Київському великокняжому престолі продовжило період великодержавності Києва та надало місту нового блиску. Про великий міжнародний престиж Київської держави свідчать численні династичні зв’язки київського князя із західноєвропейськими королівськими дворами.

Після смерті Мстислава біля державного керма встав Ярополк Володимирович (1132-1139), брат Мстислава Великого.

Цей князь відзначився перемогами в низці походів проти половців, а також проти полоцьких князів. У 1116 р. військо, очолюване Ярополком, за наказом його батька Володимира Мономаха завдало нищівної поразки половцям під керівництвом хана Шаруканя. Тоді хан половців Атрак разом зі своєю ордою переселився у Грузію на запрошення грузинського царя Давида Будівничого.

Ярополк продовжував міцно тримати ситуацію в державі. Князь особисто здійснив щонайменше шість великих походів на половців. Коли його молодший брат Юрій Довгорукий, якого було відіслано княжити в Суздаль, без волі Великого Київського князя вирішив заволодіти Переяславом, то утримався там лише вісім днів, доки з Києва прийшло військо. Переяслав, волею київського князя, віддали його племіннику – молодшому за Юрія Ізяславу Мстиславичу, синові Мстислава Великого.

Після смерті Ярополка на Київському столі як найстарший серед Рюриковичів закріпився Всеволод Ольгович (1139-1146 рр.) з династії чернігівських Ольговичів. Він був сином новгород-сіверського князя Олега Святославича, якого за участь у розпалюванні князівських міжусобиць у «Слові о полку Ігореві» було названо «Гориславичем».

У часи Ярополка Володимировича і Всеволода Ольговича Київ і далі призначає князів у залежні від нього землі й звільняє з князівських столів. Київські воєводи Уліб, Іван Войтишич і Лазар Саковський забезпечували покору решти князів великому князеві. Великі київські князі беруть шлюби з дочками головних європейських володарів. Водночас уже почався процес «приростання» князів до своїх уділів. Коли Всеволод Ольгович хотів вигнати з Переяслава князя Андрія, сина Володимира Мономаха, кажучи йому: «Ішов би ти до Курська», переяславський князь сприйняв це як образу: «Ліпше мені смерть із дружиною на своїй отчизні і дідизні взяти, аніж Курське княжіння. Отець мій в Курську не сидів, а в Переяславі. Я волію на своїй отчизні смерть прийняти. Коли тобі, брате, не досить волостей, всю землю Руськую держачи, а хочеш ти сеї волості, то убий мене, – і [буде] тобі волость. А живим не піду я із своєї волості». Так само Святослав Ольгович Чернігівський у 1140 р. не схотів княжити в Новгороді, куди його заслав великий київський князь, сказавши, як пише літопис: «Тягота, брате, між людей сих, і не хочу я в них бути. А кого тобі вгодно, того пошли».

Київський князь не дав новгородцям нікого на князювання, і блокадою змусив їх прийняти князем Святополка Мстиславича, сина Мстислава Великого.

Всеволод Ольгович задовольнив амбіції князів з династії Ольговичів, роздавши їм невеликі наділи в Київській землі. У державі настав спокій.

Поза прямим впливом київського князя лишилися тільки суздальський князь Юрій Довгорукий і галицький князь Володимирко Володаревич. В’ятицька волость (у сучасній Центральній Росії) одержала юридичний статус великокняжого домену і з того часу належала до володіння чернігівської династії Ольговичів. Усі великі київські князі з династії Ольговичів розпоряджалися землями в’ятичів як власною вотчиною.

Водночас Всеволод Ольгович через здирництво його оточення виявився досить непопулярним князем, особливо на тлі князів з династії Мономаховичів. Після смерті Всеволода Ольговича кияни, підбурювані його супротивниками, виступили проти його наступників і вигнали династію Ольговичів з Києва.

У 1146 р. великокняжу владу отримав Ізяслав Мстиславич (1146-1154 рр.), син Мстислава Великого. Вирішальна битва з військом Ольговичів сталася на Шулявці (нині територія Києва). Брат колишнього великого князя Ігор Ольгович (князював у Києві в 1146 р.), втікаючи, заїхав у болото на Дорогожичах, де його й схопили. Згодом Ігоря за наказом нового великого князя постригли в ченці.

Однак Ольговичі й Давидовичі (інша гілка чернігівських князів) не залишали сподівань повернути собі великокняжий стіл. Один із прихильників Ізяслава доповів йому, що вони задумали вбити великого князя. На пряме питання посла Ізяслава, чи справді вони задумали убивство, князі цих династій мовчали й переглядалися, а потім зізналися в змові.

Через цю звістку підбурений на вічі в Києві натовп убив князя Ігоря. На той час Ізяслава Мстиславича не було в місті. Кияни також побили 15-річного князя Володимира, брата Ізяслава Мстиславича, який захищав Ігоря від розправи.

Через це кровопролиття почалася тривала міжкнязівська міжусобиця, яка то спалахувала, то пригасала, протягом десятиліть виснажуючи країну.

З розростанням династії стара система передачі влади почала давати збій. Традиційно великим київським князем ставав найстарший у роду Рюриковичів. Однак у XII ст. окремі старі за віком князі, які правили в далеких землях і яких десятиліттями не було на Русі, могли бути вкрай непопулярними. Натомість нащадки Мстислава Великого, яких звали «мстиславовим племенем», і насамперед Ізяслав Мстиславич, мали особливу популярність серед киян та решти мешканців Русі, тобто Наддніпрянщини, за свої особисті якості, приростання до місцевого ґрунту та успіхи в боротьбі з половцями.

Князь Ізяслав нажив велику кількість ворогів серед князів і мусив воювати з ними до кінця свого життя. Його головним супротивником стає суздальський князь Юрій Довгорукий. Довгорукий був молодшим сином Володимира Мономаха, тому його заслали князювати у віддалену околицю держави. Однак він був старший за свого племінника Ізяслава, і тому формально за усталеною традицією мав більше прав на Київ.

Аби легітимізувати свою владу, Ізяслав Мстиславич запросив у співправителі до Києва свого дядька В’ячеслава, сина Володимира Мономаха, який був старший за Юрія Довгорукого. У Києві з’явилося два княжих двори, проте реальна влада належала Ізяславові Мстиславичу.

Ізяслав вів довгі війни з Юрієм Довгоруким, які проходили з перемінним успіхом. їхня безперестанна битва за Київ стала центральною подією історії Східної Європи середини XII ст.

Юрій Довгорукий, князь Суздалі, все ще вважав своєю батьківщиною Київ. Він постійно прагнув до Русі, й вважав, що краще бути на других ролях на Київщині, ніж володарем у Заліссі.

Ізяслав був сином Великого Київського князя Мстислава Великого і норвезької принцеси Христини.

Замолоду він узяв участь у розгромі Полоцького князівства (1128 р.), княжу династію якого вислали до Візантії за співпрацю з половцями.

Літописи та навіть конкуренти, в тому числі Юрій Довгорукий, вперше в історії Київської Русі починають називати Ізяслава «цесарем Русі», уподібнюючи його до візантійських імператорів.

Ізяслав був прихильником незалежності Київської митрополії від Константинопольських патріархів. Одразу після утвердження на великокняжому столі Ізяслав Мстиславич наказав єпископам обирати митрополита без участі Константинопольського патріарха. Усі єпископи з українських земель підтримали це обрання, у той час як новгородський і смоленський – не підтримали. Як результат, 27 липня 1147 р. більшістю голосів митрополитом Київським і всієї Русі було обрано Клима Смолятича, якого дуже шанували сучасники. Як пишеться в літописах, такого «філософа і книжника в Руській землі не було». Це стало важливою віхою на шляху до утвердження автокефалії української Церкви.

Ізяслав підтримував тісні зв’язки з правлячими династіями сусідніх країн. Він був тестем угорського короля та свояком польського князя і чеського короля.

У 1148 р. до Києва із Суздаля прибув син Юрія Довгорукого Ростислав. Він приїхав у Київ проситися до Ізяслава, щоб той дав йому наділ на Київщині, і сказав київському князеві, що розсварився із своїм батьком: «Я за Руську землю хочу труждатися і обік тебе їздити». Як показали наступні події, він готував ґрунт майбутнього князювання в Києві свого батька. Ізяслав швидко розкрив підступ сина Довгорукого. Після походу Ізяслава на Суздаль Ростислав був звинувачений в інтригах проти великого князя, позбавлений наділу і без суду, якого просив, відправлений назад у Суздаль.

Сам Юрій Довгорукий просив, щоб Ізяслав надав у Русі, тобто на Наддніпрянщині, наділ його синові, сказавши Ізяславові Мстиславичу: «а ти сиди, цесарствуючи в Києві». Проте, після вдалого походу на Суздаль 1148 р., Ізяслав занадто самовпевнено поставився до походу Юрія і князів Ольговичів на Русь. Унаслідок цього сталася поразка під Переяславом і втрата Ізяславом Києва.

На короткий час Великим Київським князем став Юрій Довгорукий. Цей князь співпрацював з головним ворогом Русі – половцями. Він не здійснив жодного великого походу на Ізяслава і Київщину без участі половців та був одружений із половецькою княжною – донькою хана Аєпи. Крім того, Юрій Довгорукий був у дружніх стосунках з непопулярним серед киян половецьким ханом Свенчем Боняковичем, який обіцяв «посікти Золоті ворота». Через це Юрій Довгорукий був вкрай непопулярним у Києві.

У свою чергу, Ізяславові допомагав його брат, смоленський князь Ростислав Мстиславич. Спілка двох братів фактично перетворила Юрія Довгорукого на невдаху, якого з Києва тричі виганяв молодший від нього Ізяслав Мстиславич.

Уже наступного 1150 р. Ізяслав наскоком відбив Київ. Але на допомогу Юрію Довгорукому прийшов галицький князь Володимир, який був його зятем. Угорський король Гейза II був одружений із сестрою Ізяслава. А Володимир Галицький був родичем візантійського імператора Мануїла. Оскільки ж Угорщина і Візантія на той час ворогували, проблеми не оминули відносин київського і галицького князів.

У результаті Ізяслав відходить до Луцька і Володимира (Волинського). У містах на підступах до Києва князювали сини Юрія Довгорукого, у Києві – сам Юрій. Того ж 1150 р. Ізяслав прийняв рішення блискавично йти походом на Київ.

Перед військом він виголосив запальну промову, з якої видно, що більшість його війська становили вихідці з Київщини: «Ви за мною із Руської землі вийшли, своїх сіл і маєтків позбувшись. А я або свою отчину і їх поверну, або голову складу».

Під прикриттям темряви війська Ізяслава підійшли до міста Білгорода поблизу Києва. Тоді це була могутня фортеця, друга за потужністю після Києва у всій Русі, висота одних валів якої сягала 16 метрів. У цей час син Юрія Довгорукого Борис пиячив з дружиною. Лише в останню мить один з митників устиг закрити ворота міста. Але й це не допомогло – коли військо Ізяслава засурмило в труби, син Юрія Довгорукого втік. Він прибіг до Києва, де зі страху перебільшив сили Ізяслава. Юрій Довгорукий, залишивши власну дружину, утік через Дніпро, а на великокняжому престолі остаточно утвердився Ізяслав Мстиславич.

У 1151 р. Юрій Довгорукий спробував переправитися через Дніпро, щоб повернути столицю. Тут сталася одна з найбільших «річкових» битв в історії. Від гирла Десни і до сучасного Річкового вокзалу в Києві ріка була вкрита броньованими кораблями й човнами.

Біля Заруба (фортеці поблизу с. Трахтемирова Канівського р-ну на Черкащині, затопленої за часів СРСР Канівським водосховищем) Юрію Довгорукому вдалося переправитися через Дніпро. Ізяслав організував масштабну оборону Києва, якої місто не знало за всю свою середньовічну історію. Кругова оборона з валами розтягнулася на 10 кілометрів у довжину.

На берегах Либеді військо Юрія Довгорукого було наголову розбите. Його союзник – половецький хан Свенч Бонякович – убитий.

На Перепетовому полі (між м. Білою Церквою, рікою Стугною і м. Фастовом) залишки військ Юрія Довгорукого були остаточно побиті, захоплені в полон і потоплені в р. Рутець. Після цієї поразки літопис повідомив, що син Андрій Боголюбський «випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі ні раті, ні чого іншого». Як пише літопис, у тій же битві кияни ненароком ледь не вбили свого князя. Коли Ізяслав крикнув, що він князь, кияни подумали, що це Юрій Довгорукий або один з його синів, і почали сікти князя мечами по шолому.

У 1152 р. Юрій Довгорукий зібрав муромські й рязанські полки, а також половецьку кінноту, і знову спробував вирушити на Київ. Однак тільки-но почувши про наближення війська князя Ізяслава, половці залишили Юрія Довгорукого, а далі втік і він сам.

Перед смертю Ізяслав встиг поріднитися з грузинськими царями. З «Обез», тобто з Грузії, 57-річному князю привели наречену – молоду княжну, яку він сам їздив зустрічати до м. Олешки (оплот Київської Русі на Чорному морі, на місці якого сьогодні знаходиться м. Цюрупинськ, Херсонщина).

Ізяслав помер 1154 р., через століття після смерті свого прапрадіда Ярослава Мудрого.

Князь Ізяслав Мстиславич у важкій боротьбі з Юрієм Довгоруким встановив повний контроль київського князя над всією територією від Північного Льодовитого океану до Чорного моря. Практично скрізь у цих землях володарювали його сини або васали. Землі великокняжого домену, тобто території, керовані безпосередньо Великим Київським князем без посередництва васалів, розширилися на Переяславську і Туровську землі. У середині XII ст. престиж Київського великокняжого престолу залишається на недосяжній висоті. На цей час «запас міцності» Київської держави був ще настільки великим, що навіть безперестанні війни не змогли вплинути на міжнародний статус країни.

Мовою першоджерел:

«(1148 р.) Юрій же, зажурившись соромом сина свого, собі сказав: «Чи ото немає частки в Руській землі мені і моїм дітям… Синовець мій Ізяслав, на мене прийшовши, волость мою розорив і попалив, а іще й сина мого вигнав із Руської землі і волость йому не дав, і мене соромом покрив…

(1148 р.) Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі од Руської землі і од усіх цесарських земель (тобто земель, підвладних Київському князю Ізяславу, якого часто називали цесарем на зразок Візантійських імператорів), а Ростислав (Смоленський) дав дари Ізяславу, котрі од верхніх земель і од варягів…

(1150 р.) Коли ж Володимир Галицький почув, що Ізяслав в’їхав у Київ, а Юрій вибіг із Києва, то сказав Володимир Андрієві Юрійовичу і Володимиру Андрійовичу: «Яке се княжіння є свата мойого? Коли рать на нього з [Володимира] іде, то як сього не взнати? А ти, син його, сидиш у Пересопниці, а другий – у Бєлгороді, як сього не устерегти?». І сказав він із гнівом Андрієві Юрійовичу: «Якщо так ви княжите зі своїм отцем, то справляйтесь самі, а я не можу на Ізяслава один піти. Ізяслав учора зо мною хотів битися, на вашого отця йдучи, а на мене обертаючись [і] маючи намір битися зо мною. А так як нині в’їхав він в усю землю Руську, то не можу я один на нього поїхати…

(1151 р.) Ізяслав стерігся і не дав вбрести в Дніпро, то тоді стали вони битися в насадах по Дніпру од Києва і аж до устя Десни: ті з Києва в насадах виїжджали битися, а ті – з табору. І при цьому билися вони кріпко, але не могли нічого врадити проти Києва, бо Ізяслав хитро спорядив був човни: гребці ж у них були невидимі. Тільки весла видно, а людей не було видно, бо човни були покриті дошками, і борці, стоячи в бронях наверху, стріляли, а керманичів було два – один на носі, а другий на кормі; куди вони хотіли, туди йшли, не обертаючи човнів…

(1151 р.) Перед усіма полками своїми в’їхав Ізяслав, один, у війська противників і списа свого зламав. І тут рубонули його в руку, і в стегно його вдарили, і од цього він злетів з коня… А тоді він схопився, і тут хотіли його піші кияни вбити, вважаючи за противника [і] не взнаючи його. Ізяслав же сказав: «Я князь є!». І один із них сказав: «А, так ти нам єси і потрібен!». І, вийнявши меча свого, став він його сікти по шолому. Лише коли князь зняв шолома, його нарешті признали як цесаря і князя свого».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*