Київська Русь-УкраїнаТеми

Утвердження Київської держави в Криму. Русь і Степ

§ 6. Утвердження Київської держави в Криму. Русь і Степ

Уже за часів князя Святослава з’являються дані про поширення влади Києва на Крим. Так, під час воєн Києва з Візантією візантійський імператор намагався зашкодити, щоб русини Святослава Хороброго не відступили «у свої землі» – до Керченської протоки.

Більша частина Тмутороканського князівства, яке з часів підкорення Хозарії Святославом Хоробрим входило до складу Київської Русі, розташовувалася на Керченському півострові Криму, з поширенням його влади на частини території степового і гірського Криму.

Першим відомим історії князем Тмуторокані був син Великого Київського князя Володимира Великого Мстислав (княжив у Тмуторокані в 988-1022 рр.).

Перед тим його батько Володимир Великий захопив візантійське місто Херсонес (нині на його місці розташоване м. Севастополь).

Оборонятися від Візантії в Криму київський князь Володимир Великий залишив свого дев’ятого сина Мстислава. З 1060-х рр. у Тмуторокані княжили нащадки Святослава Ярославича, сина Ярослава Мудрого. В «Ізборнику Святослава» 1073 р. зображено родину київського князя Святослава Ярославича, де майбутні тмутороканські князі стоять у нього за спиною.

Слово «Таматарха» перекладається із скіфської та сарматської мов як «великий загін вершників під проводом воєначальника». Таматарха згадується у візантійських джерелах по відношенню до території Тмуторокані, починаючи вже з VIII ст.

Як свідчать стародавні джерела, на території середньовічного Криму існувало багато власних назв, близьких до назв Київщини: «Рос», «Росіа», «Рософар», «Россо», «Россіка» та ін. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, в IV-VI ст., коли у регіоні не могло бути варягів. Власні назви Криму виразно перегукуються з наддніпрянськими: Рось – Росава – Роставиця. І в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов’язані з перебуванням там сарматського племені роксолан, яке згодом повністю розчинилося серед слов’ян. Етнічним ґрунтом Тмутороканського князівства було змішане сармато-слов’янське населення Керченського півострова.

Візантійський історик Лев Диякон, який був учасником війни між Візантією і Києвом у 960-х рр., стверджував, що місцеве кримське населення (яких він називав «тавроскіфами» і «скіфами») і вояки князя Святослава є єдиним народом. Тобто мешканці Криму й Наддніпрянщини наприкінці X ст. були настільки близькими, що безпосередній учасник бойових дій не міг їх розрізнити.

Під час існування Тмутороканського князівства за владу над Кримом змагалися роди галицьких Ростиславичів та чернігівських Ольговичів.

У Тмуторокані довше за інших правив онук Ярослава Мудрого Ростислав та його діти, засновники династії Галицьких, Перемишльських та Володимиро-Волинських князів.

У 1066 р. херсонеський грек (глава місцевої адміністрації) отруїв князя Ростислава, побоюючись посилення його впливу. Ростислав брав данину в черкесів і в інших землях, так що, як пише літопис, «греки убоялись його»: «Одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю, сказав [грек]: «Княже! Хочу я за тебе пити!». Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу, – бо мав він під нігтем смертну отруту – прирікши смерть за вісім днів». Як пише літопис, підступний грек, приїхавши до Корсуня, вихвалявся, що отруїв Тмутороканського князя, але місцеве населення, у середовищі якого тмутороканський князь мав популярність, забило його камінням.

Давня Київська, Галицька та Чернігівська історія Криму тривала близько двох століть. У другій половині XII ст. Тмуторокань була поглинута візантійськими колоніями в Криму.

Тмутороканське князівство, розташоване на землях колишнього Боспорського царства в Криму, є унікальним для історії України. Відірване на сотні кілометрів від Русі — Середньої Наддніпрянщини – це князівство зберігало лояльність метрополії, попри мандрівки між ним і Києвом численних орд іноетнічних кочовиків.

Тим часом відносини Києва зі степовими ордами складалися переважно напружено.

Ще з 60-х рр. IX ст. поляни, а слідом за ними й сіверяни виходять з-під впливу Хозарії й припиняють платити хозарам данину.

На початку X ст. київське військо здійснило кілька походів через територію Хозарії в Закавказзя. Хозарський каганат, який набігами та даниною виснажував слов’янські землі, остаточно припинив своє існування після доленосних походів Великого Київського князя Святослава Хороброго (968-969 рр.), який завоював обидві столиці хозарів і фактично знищив Хозарію як державу. Остаточно залишки Хозарської державності були знищені князем Володимиром Великим після 985 р.

З 830-х рр. у Приазовських степах і в Криму з’явилися кочові племена угрів, які наприкінці століття під тиском тюркських племен, насамперед печенігів, змушені були переселитися в Паннонію (на територію сучасної Угорщини). До переходу через Карпати переселення угрів здійснювалося без конфліктів зі слов’янським населенням.

З кінця IX ст. в українських степах утверджується племінний союз печенігів. Він становив серйозну загрозу для Київської Русі. Печенізьке військо неодноразово з’являлося в околицях Києва.

Печенігів було вщент розгромлено військами Великого Київського князя Ярослава Мудрого у 1037 р., після чого вони фактично зникають з історичної арени.

У середині XI ст. київські князі у двох битвах розгромили тюркську орду торків, залишки якої стали васалами київського князя, а частина виселилася на територію сучасної Румунії.

Уже в 60-х рр. XI ст. в степах України з’являється тюркська половецька орда, яка асимілює залишки печенігів та починає становити вкрай серйозну загрозу Русі. На початку XII ст. походами князів Володимира Мономаха та Святополка Ізяславича половецький наступ було зупинено, а основні сили половців розгромлено в серії переможних битв. З того часу половці вже не здійснювали самостійних походів у землі Київської Русі, а лише діючи як союзники якогось із князів. Однак, попри всі успіхи київських князів, половці не були підкорені Києву, зберігши незалежність аж до монголо-татарської навали.

Відносини Русі зі Степом частіше складалися ворожо, ніж мирно. Частина тюркських племен в ХІ-ХІІ ст. була поселена на кордонах держави для боротьби проти інших кочовиків. Для більшості кочовиків протистояння з Руссю закінчилося поразкою або відходом з території України. Виняток становили половці, які в серії війн на початку XII ст. були ослаблені, але продовжували зберігати незалежність від Києва до самої монголо-татарської навали.

Залишити відповідь

Back to top button