Виникнення Київської держави – Русі

§ 2. Виникнення Київської держави – Русі

Засновник Києва князь Кий був досить впливовим володарем з-поміж князів антських племен. Про це свідчать його походи на Дунай, заснування Києвця на Дунаї, повідомлення літописів про аудієнцію у візантійського імператора тощо. Проте протягом перших століть після заснування Київ залишався тільки однією з багатьох фортець племені полян.

У другій половині І тисячоліття н.е. на території України сформувалося кілька великих племінних союзів слов’ян. Поляни мешкали в лісостеповій зоні на Середній Наддніпрянщині, переважно на правому березі Дніпра. Сіверяни заселяли течію рік Десни, Сейму, а також верхів’я річок Ворскли, Сули і Псла. Ці землі формували Сіверщину – території сучасних Чернігівської, півночі

Київської та частково Сумської й Полтавської областей. Древляни мешкали в лісах Прип’ятського Полісся та басейні р. Тетерева. Волиняни займали територію Волині, насамперед басейн р. Західного Бугу. На Прикарпатті й у Верхній Наддністрянщині, а також на Закарпатті мешкало плем’я білих хорватів. Нижню й Середню Наддністрянщину аж до Чорного моря заселяло плем’я тиверців. На південь від полян і на схід від тиверців мешкали уличі, заселяючи землі включно з Чорноморським узбережжям між Дніпром і Дністром.

Слов’яни, які згодом увійшли в орбіту впливу Києва, мешкали не лише на сучасній території України. Офіційне літописання Київської Русі XII ст. відносить до слов’ян такі племена: «поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, волиняни». Літописцем до слов’ян, зокрема, не зараховано племена радимичів і в’ятичів. Слов’янські роди на території сучасної Росії асимілювалися з переважаючим чисельно фіно-угорським населенням. Крім того, як каже літописець, радимичі й в’ятичі походять «від ляхів», тобто вийшли з території Польщі, а тому суттєво відрізнялися від інших слов’ян, об’єднаних русами. Що стосується племен тиверців й уличів, то вони в XII ст. були вже витіснені кочовиками в землі інших слов’янських племен (переважно полян і білих хорватів) і розчинилися серед них. Крім того, тиверці й уличі від початку були значною мірою сарматизовані. Водночас, усі слов’янські племена, які входили до антського союзу племен, тобто всі слов’яни на території України, у різній мірі несли на собі відбиток взаємодії слов’янських і сарматських племен.

Кожне з названих племен мало десятки або й сотні фортець. Згодом у кожному з них почали вивищуватися головні міста. Для полян поступово таким містом стає Київ. Процес піднесення столиці розтягнувся більш ніж на два століття. Київ змушений був конкурувати з сусідніми древлянськими племенами, а також певний час платити данину хозарам.

На користь вивищення Києва зіграв той факт, що місто має надзвичайно зручне географічне розташування. За стародавніх часів головними дорогами в Україні були ріки. Найбільшою рікою нашої країни є Дніпро, який дозволяв сполучатися з далекими заморськими землями – Скандинавією на півночі та Візантією на півдні. Водний шлях, який проходив Дніпром, уже з кінця І тисячоліття н. е. звався шляхом «із варяг в греки». Через ріки здійснювалася торгівля, сполучення з іншими племенами, князі мандрували ріками для збору данини, ходили у воєнні походи, в тому числі й за Чорне море. При цьому Київ має ще й ту перевагу, що розташований поблизу місця, де в Дніпро впадає ріка Десна. Це дозволяло контролювати сполучення як з Дніпровським басейном, так і з басейном Десни, де мешкало сильне плем’я сіверян. Місто, розташоване на крутих, але придатних для життя Київських горах, мало прекрасні умови для побудови укріплень.

Певний час в історії була популярна теорія про скандинавське походження назви Русі, яке їй нібито надали прибульці-варяги. Однак нині ця теорія спростована.

Назва «Русь» уперше з’явилася щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI ст., у творі Псевдо-Захарія. Цей сирійський автор у 555 р. говорить про народ Північного Причорномор’я і Наддніпрянщини як про народ «рос», що мешкав на північний захід від Приазов’я, тобто на Середньому Дніпрі. Також у творі готського історика Йордана (VI ст.), який описував події IV ст., йдеться про народ «росомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині. Однак ні в VI, ні в IV ст. жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований вихід скандинавів на міжнародну арену (їхній напад на Англію) належить до 787 р. Це перша дата появи вікінгів у міжнародній історії, яка відбулася на кілька століть пізніше після фіксації назви Русі. Перші ж достовірно відомі дані про контакти наддніпрянських слов’ян із варягами датуються взагалі лише серединою IX ст.

У хроніці франкських імператорів «Бертинські аннали» під 839 р., оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець писав: «Він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього, візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби». Таким чином, в цей час, ще до утвердження варязької династії в Києві, яке сталося у 860-х рр., руси мали володаря, який був настільки впливовим, що вже підтримував відносини з Візантією та прагнув встановити їх із Франкською імперією. Також у цей час князь русів прагне титулуватися «каганом», на зразок володарів Хозарії, таким чином намагаючись ствердити свою рівність із впливовою на той час Хозарською державою. Важливі згадки про русів у візантійських джерелах датуються 840-ми рр. (напад росів на мало азійське місто Амастриду, поблизу нинішнього м. Синопа на південному березі Чорного моря в Туреччині) та 860 р. (напад русів на Константинополь). У своїй проповіді патріарх Фотій у 860 р. говорить, що руси прийшли з краю, віддаленого від греків численними краями і племенами, морями й сплавними ріками. Таким чином, уже до утвердження варязької династії Русь – досить впливова держава.

За даними сучасників, русини вже мали власну оригінальну писемність. У 861 р. Кирило-Костянтин, майбутній творець слов’янської писемності, виявив у Криму Євангеліє і Псалтир, писані «руськими літерами». Він також познайомився з носієм руської мови, засвоїв розмовний її варіант і розшифрував письмена. У IX ст. перський історик Фарх ад-дін Мубаракшах повідомляв, що в хозарів є письмо, яке походить від руського, – хозари нібито запозичили його від русів, які живуть неподалік від хозарів.

До того ж у вітчизняних літописах руси чітко відокремлювалися від варягів. У літописах Русь подається в переліку племен як окрема етнічна одиниця поряд з варягами, полянами та іншими племенами. Ще більше відомостей, які відокремлюють русів від варягів, існує в іноземних, зокрема в арабських та європейських джерелах. Крім того, у скандинавських джерелах немає жодних вказівок на те, щоб якісь скандинави називали самі себе русами. Візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Для візантійців «руси» – це населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор’я. Візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси чи роси у візантійців – це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор’я, а не скандинави з будь-яких інших територій – самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.

На додачу, одразу на південь від Києва, на правому березі Дніпра скупчено цілу низку власних назв з відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Роставиця, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень та ін.

Виникнення імені Русі щодо території Середньої Наддніпрянщини за багато століть до появи на історичній арені вікінгів-варягів є свідченням того, що назва Русь має місцеве наддніпрянське походження.

У І тисячолітті н. е. тут мешкало особливе плем’я – роси (руси). Численні писемні джерела мандрівників та політичних діячів стверджують, що це плем’я не було слов’янським. Особливо багато таких повідомлень в арабських мандрівників, які в ІХ-Х ст. часто бували на території України, мандруючи до Хозарії та Волзької Булгарії.

За численними даними сучасників, руси в X ст. мали характерні риси – релігійний культ меча, спосіб і ритуал поховання, одяг (зокрема характерні для одягу скіфів і сарматів, а згодом і українців широкі шаровари, вовняні шапки із довгими шликами, збережені в Україні до часів козацтва), сарматські назви посад своїх вождів (зокрема жупан) тощо.

Усе це дає можливість зв’язати русів VІ-Х ст. із залишками сарматів. Поселення сарматів у регіоні Правобережжя Середньої Наддніпрянщини, тобто в районі «первинної Русі», почалися ще в І ст. до н. е. На цих землях фіксується значна кількість сарматських могильників початку нашої ери (найбільше по р. Тясмину й Росі). У цьому районі оселилася частина сарматського племені роксолан. Основна земля «споконвічної Русі» була між течіями річок Тясмин і Рось перед їхнім впадінням у Дніпро. Тут ці річки утворюють своєрідний острів, оточений з усіх боків водою, яка чітко визначила кордони племені. Саме в цей лісистий регіон відступила частина сарматських племен й осіла в зручному місці в середині Дніпра – давньому цивілізаційному осередкові, пристосованому водночас до зведення городищ, землеробства та використання водного шляху Дніпра для торгівлі та набігів. Вочевидь, якась частина сарматського племені роксолан, що входила до антського союзу племен (сармато-слов’янського за своєю суттю), поселилася на середньому Дніпрі в часи між І ст. до н. е. і піком Великого переселення народів у ІV-V ст. н. е. Потрясіння Великого переселення народів стимулювали переселення сарматських племен у відносно захищену лісостепову зону Центральної України. Цей лісовий і подекуди заболочений регіон став одним із місць, куди відступили уламки сарматів після початку Великого переселення народів. Тут вони змогли закріпитися та згодом, на фінішній прямій своєї асиміляції із слов’янами, дати могутній імпульс творенню великої держави Київської Русі.

Роксолани у першій половині І тисячоліття н. е., під час Великого переселення народів, розділилися щонайменше на три частини (одна була відтіснена іншими народами на північ у Наддніпрянщину, друга – різними шляхами рушила у Європу, виступаючи активними учасниками походів германських та сарматських племен на території аж до Галлії, Іспанії та Північної Африки, третя частина осіла в Криму).

У межах антського союзу племен залишки роксолан асимілювалися зі слов’янами. Роси навіть періодично здійснювали Дніпром походи на слов’ян. Починаючи з VІІІ-ІХ ст., назва племені росів (русів) перейшла на все плем’я полян, а згодом також і на сіверян та древлян. Для слов’ян характерна зміна «о» на «у» в коренях слів. Так, Руська правда в її найдавнішій редакції звучить як «Правда Роська», ім’я антського вождя Божа звучить у авторів VI ст. як Бож або Бос, а в автора XII ст., в «Слові о полку Ігоревім» уже як Бус. Так само ріка Бог стала Бугом, а роси – русами.

Поступово плем’я русів асимілювалося слов’янами, при цьому зберігши й поширивши на слов’ян основні компоненти своєї культури та племінну назву. Змішування нащадків сарматів та слов’ян прискорилося в X ст., з виникненням потужної Київської держави.

Русь Х-ХІІ ст. перебувала в межах сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської, значної частини Черкаської, Полтавської, Сумської, а також частини Вінницької областей. Мешканців цієї території, тобто представників племінних союзів полян і сіверян, а також згодом і древлян, називали русинами або русами. З кінця XII ст. Руссю, крім Центральної і Північної України, починають називатися і західноукраїнські землі. Вперше з’явившись у щонайменше VI ст., назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до XX ст., а в Центральній Україні – до XVIII ст. Ще геніальний поет Іван Франко в 1914 р. писав: «Я єсмь русин». Деякі мешканці Закарпаття й досі називають себе русинами.

«Русь» – дуже давнє слово іраномовного походження, пов’язане з назвами сарматських племен, які здавна мешкали на території України. До VI ст. воно закріпилося на середньому Дніпрі й поступово перейшло на слов’ян. Не випадково літописець писав: «… поляни, які нині звуться Русь». Інакше кажучи, слов’яни із племені, яке стало ядром Київської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва «Русь».

Назва Русь, найімовірніше, походить від назви сарматського племені роксолан. За часів Середньовіччя така теорія походження Русі залишалася найбільш поширеною в Україні та Європі. Слово «рокс» сарматськими мовами означало «сяючий», «світлий», «білий», «головний». Назва «рокс» символізувала претензії на першість серед племен та родів сарматів, яких з початку нашої ери називали аланами.

Грушевський - Історія в школі

Видатний український історик Михайло Грушевський писав, що ім’я роксолан, «як із значною правдоподібністю виводять з іранських мов, означає не що інше, як «білі алани». Прикметник «білий» дуже часто служив у кочових орд для розрізнення певних частин народу, однієї одноплемінної орди від іншої». У слов’ян також існувала традиція назви частин племен із застосуванням розподілу на «білих» і «чорних». У слов’ян цей розподіл мав географічне підґрунтя – «білими» називали північні частини племен і народів, а «чорними» – південні. Це стосується, зокрема, білих хорватів, які заселяли українські Карпати та згодом стали однією із складових формування українського етносу, на відміну від хорватів, які відійшли на південь.

З XV ст. новопостала держава Московія намагалася привласнити назву Русі. У цьому немає нічого дивного чи небаченого. Часто керівники тих країн, які вважають, що їм не вистачає своєї історії, намагаються привласнити чужу, більш авторитетну й шановану.

В історії існує чимало «запозичень» чужих етнонімів. Сучасна Румунія запозичила свою назву від Риму, хоча римляни масово виселилися з території Румунії в 270-х рр., залишивши там місцеве латинізоване дакійське населення. За часів Середньовіччя Німеччина офіційно називалася «Священною Римською імперією», хоча внесок германців у римську історію обмежувався переважно тим, що германські племена зруйнували Рим.

Назва України змінювалася в часі. Спочатку греки звали цю землю Кімерією, згодом греки і римляни – Великою Скіфією, Сарматією тощо. За нової ери в предків українців були самоназви: «анти», Русь, і, нарешті, Україна.

Така зміна назв країни є радше правилом, ніж винятком. Скажімо, держава, яка нині відома як Китай, багаторазово змінювала свою назву – кожен раз за ім’ям правлячої династії. Однак немає жодних сумнівів – під усіма цими назвами йдеться про один і той самий Китай і китайський народ, який вповні зберігав етнічну спадковість.

Назва Русь – це усього лише давня назва України. А Україна, відповідно, – більш молода назва Русі.

Той факт, що сучасна Росія запозичила історичну назву України, є лише ознакою престижності імені Русі. Цю престижність здобули своїми зусиллями предки українців.

На ім’я і спадок Київської Русі не може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано основні державно-політичні, культурні й релігійні центри Русі – Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр’їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Олешки, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Звенигород, Теребовля та ін. Саме ті землі України, які свого часу входили до складу Київської Русі, найбільшою мірою зберегли українську етнічну ідентичність.

Мовою першоджерел:

«На самому початку межі країни слов’ян знаходиться місто під назвою Куяб (Київ). Шлях до їх країни йде степами, землями бездорожними, через струмки й дрімучі ліси. Країна слов’ян – країна рівна і лісиста; в лісах вони й живуть. Вони не мають ні виноградників, ні нив. З дерева виробляють вони щось подібне до глеків, в яких містяться в них і вулики для бджіл, і мед бджолиний зберігається. Це зветься в них сидж. Вони пасуть свиней подібно до овець. Коли вмирає хтось із них, вони спалюють труп його. Жінки їх, коли трапиться в них покійник, дряпають собі ножем руки й обличчя. На другий день по спаленні покійника йдуть туди, де воно відбувалось, збирають попіл і кладуть його в урну, яку ставлять потім на пагорок. Через рік після смерті людини беруть глеків двадцять меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, і несуть їх на той пагорок, де збирається родина покійного, їдять, п’ють і потім розходяться… Всі вони ідолопоклонники. Найбільше сіють вони просо. Під час жнив беруть вони просяні зерна в ковші, підіймають їх до неба і говорять: «господи, ти, що постачав нам їжу [досі], дай і тепер нам її вдосталь».

Є в них різні лютні, гуслі й сопілки, їх сопілки два лікті завдовжки, лютня ж їх восьмиструнна. Хмільний напій готують з меду. При спалюванні покійників вдаються в буйні веселощі, виявляючи тим свою радість з приводу ласки, зробленої йому [покійникові] богом. Робочої худоби в них мало, а верхових коней має лише одна згадана людина. Зброя їх складається з дротиків, щитів і списів; іншої зброї не мають.

Ватажок їх коронується; йому вони коряться і від наказів його не відступають. Житло його міститься в середині країни слов’ян.

Згадана вище особа, яку титулують вони «господарем господарів», зветься в них свіят-цар; ця особа стоїть вище від субанеджа [жупана], який є тільки його намісник. Цар цей має верхових коней, не має іншої їжі, крім кобилячого молока. Є в нього теж чудові, міцні й дорогоцінні кольчуги. Місто, де він живе, зветься Джарваб; у ньому відбувається щомісяця, протягом трьох днів, торг. Холод у їх країні буває такий сильний, що кожний з них викопує собі в землі щось подібне до льоху, до якого приробляють дерев’яну гострокінцеву покрівлю, на зразок [покрівлі] християнської церкви, і на покрівлю накладають землі. В такі льохи переселяються з усією родиною і, взявши трохи дров і каміння, запалюють вогонь і розжарюють каміння на вогні до червоного. Коли ж розжариться каміння до найвищої міри, поливають його водою, від чого розходиться пара, яка так нагріває житло, що скидають уже одяг. У такому житлі лишаються до весни. Цар їхній об’їжджає їх щороку. Коли в когось з них є дочка, то цар бере собі на рік по одному з її убрань, а якщо син, то цар бере собі теж по одному з його убрань на рік. У кого нема ні сина, ні дочки, той дає на рік по одному з убрань дружини або служниці. Спіймає цар у державі своїй розбійника, звелить або задушити його, або ж віддає його під нагляд когось з правителів на далеких окраїнах своїх володінь.

3. Щодо Русії, то міститься вона на острові, оточеному озером. Острів цей, на якому живуть вони [руси], займає простір на три дні дороги; укритий він лісами й болотами; нездоровий і вогкий до того, що досить стати ногою на землю, і вона вже труситься через велику кількість води в ній. Вони мають царя, який зветься хакан-Рус. Вони роблять набіги на слов’ян, підпливають до них на кораблях, висідають, забирають їх [слов’ян] у полон…

Коли в якогось з них народиться син, то він бере вийнятий з піхов меч, кладе його перед новонародженим і говорить: «не залишу тобі в спадщину ніякого майна, а будеш мати тільки те, що здобудеш собі цим мечем»… Плату, одержувану грішми, зав’язують дуже міцно в пояси свої. Одягаються вони неохайно; чоловіки носять у них золоті браслети. З рабами поводяться добре і дбають про їх одяг, бо використовують їх під час торгівлі. Міст у них багато, і живуть вони просторо. До гостей ставляться з пошаною і поводяться добре з іноземцями, які шукають у них захисту, та й з усіма, хто часто в них буває, не дозволяючи нікому зі своїх кривдити або утискати таких людей. Коли ж хтось із них скривдить або утисне іноземця, допомагають останньому і захищають його.

Мечі в них сулайманові. Коли просить допомоги котрийсь з їх родів, виступають у поле всі: між ними нема розбрату, а воюють однодушно проти ворога, поки не переможуть його. Коли хтось із них має позов на іншого, то кличе його на суд до царя, перед яким і сперечаються; коли цар вирік присуд, виконується те, що він велить. Якщо обидві сторони вироком царя незадоволені, то, з його наказу, мусять розв’язати справу остаточно зброєю: чий меч гостріший, той і візьме гору. На боротьбу цю родичі [обох сторін, що позиваються] приходять озброєні і стають [одні проти одних]. Тоді суперники вступають у бій, і хто подолає противника, виграє справу відповідно до своєї вимоги. Є в них знахарі – деякі з них дають накази цареві, немов вони начальники їх [русів]. Трапляється, що наказують вони приносити в жертву творцеві їх що тільки заманеться їм: жінок, чоловіків і коней, а вже коли наказують знахарі, то не виконувати їх наказу аж ніяк не можна. Взявши людину або тварину, знахар накидає їй петлю на шию, підвішує жертву до колоди і чекає, поки вона не задихнеться, і каже, що це жертва богу.

Вони мужні й хоробрі. Коли нападають на інший народ, то не відстають, поки не знищать його всього; підпорюють переможених і обертають їх у рабство. Вони високорослі, мають гарний вигляд і сміливі під час нападу; але сміливості цієї на коні не виявляють, а всі свої набіги роблять на кораблях. Шаровари носять вони широкі: сто ліктів матерії йде на кожні. Надягаючи такі шаровари, збирають вони їх у збори коло колін, до яких потім прив’язують…

Коли вмирає в них хтось із вельмож, йому викопують могилу у вигляді великого дому, кладуть його туди і разом з ним кладуть у ту ж могилу як його одяг, так і браслети золоті, які він носив; далі опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету».

«Книга дорогоцінних скарбів Абу-Алі Ахмеда Ібн-Омар Ібн-Даста», 30-ті роки X ст.

«І бачив русів, коли вони прибули у своїх торгівельних справах і висадилися на ріці Ітиль [Волзі]. І я не бачив людей з більш досконалими тілами, ніж вони. Вони подібні до пальм, рум’яні, гарні. Вони не носять ні курток, ні кафтанів, але носить який-небудь чоловік з їхнього числа кісу, якою він покриває один свій бік, причому одна з рук його виходить з неї. У кожного з них є сокира, і меч, і ніж. І він ніколи не залишає того, про що згадано. Мечі їхні пласкі, з борозд-

нами, франкські. І від края нігтя кого-небудь з них до його шиї зображено зібрання дерев, зображень та іншого. А що стосується кожної жінки з їхнього числа, то на грудях її прикріплено кільце або із заліза, або із срібла, або із міді, або із золота, у відповідності до статків її чоловіка. І біля кожного кільця пакуночок і ніж, також прикріплені на грудях. На шиях у них декілька рядів намиста із золота і срібла… Вони прибувають із своєї країни і причалюють свої кораблі на Ітилі (Волзі)».

Ібн-Фалдан, «Мандрівка на Ітиль», середина X ст.

«Розповідь про країну русів і її міста. На схід від цієї країни – гори печенігів; на південь від неї – ріка Рута; на захід від неї – саклаби; на північ – Ненаселені Землі Півночі. Це велика країна, і жителі її не сумирні, непокірливі, мають гордовитий вигляд, задиристі й войовничі. Вони воюють із усіма невірними, що живуть навколо них, і виходять переможцями. Володар їхній зветься Рус-Каган. Ця країна надзвичайно щедро наділена природою в тому, що стосується всього необхідного [для життя]. Частина з них відрізняється люб’язністю обходження. Вони тримають у пошані знахарів. Щорічно вони виплачують десяту частину від свого видобутку й торговельних доходів уряду… Зі 100 ліктів бавовняної тканини, більше або менше того, шиють вони штани, які надягають, засукавши їх вище коліна. Вони носять шапки з овечої вовни, з хвостами, що спадають позаду на їхні шиї. Мертвих вони ховають із усім їхнім майном, одягом і прикрасами. [Також] вони поміщають їжу й питво у могилу разом з мертвим. Куяба – це місто русів, розташоване ближче за все до земель ісламу. Це приємне місце й місце перебування володаря. Воно виробляє хутра й коштовні мечі».

Перськомовна «Книга про межі світу від сходу до заходу», 982 р., про події IX ст.

«Коли мадяри приходять, слов’яни віддаляються в побудовані ними фортеці; у фортецях і укріпленнях вони проводять зиму; улітку живуть у лісах. У них багато полонених. Захопивши злодія, вони забирають у нього все майно, відправляють його на окраїну своїх володінь і там піддають його покаранням. Перелюбства між ними не буває. Якщо яка-небудь жінка полюбить якого-небудь чоловіка, вона йде до нього; якщо вона виявляється дівицею, бере її собі в дружини; в іншому випадку він продає її й говорить: «Якби в тобі було пуття, то ти б зберегла себе». Якщо хто-небудь зробить перелюбство із заміжньою жінкою, то його вбивають, не приймаючи від нього ніяких вибачень. Вина й меду в них багато; іноді в однієї людини буває до 100 глечиків вина з меду».

Абу Саїд Гардізі, «Прикраса вістей», 1050-59 рр., про події ІХ-Х ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*