Слов’яни після розпаду Гунської імперії

§ 7. Слов’яни після розпаду Гунської імперії

Упродовж VI ст. племена антів часто беруть участь як в атаках на кордони Візантійської імперії, так і в захисті її кордону на Дунаї в обмін на виплату грошових винагород та надання земель для поселення. До середини VI ст. це були походи з метою захоплення здобичі, але вже після війни 550-551 рр. та нищівної поразки візантійців під Адріанополем у 551 р. на візантійських землях оселилася частина антів і склавинів. Переселення антів і союзних їм склавинів сучасники порівнювали з повінню. У цей час візантійці почали казати, що слов’яни, які раніше не мали доброї зброї й були озброєні переважно списами, навчилися воювати краще за війська імперії. Кількатисячні загони слов’ян наважувалися штурмувати фортеці імперії зі значно більшими гарнізонами та населенням. Протягом наступних десятиліть розселення антів і склавинів ішло дуже швидко і до 80-х років VI ст. привело до повної слов’янізації північних Балкан (територій Сербії, Хорватії, Болгарії, Словенії, Македонії, Боснії). Слов’янські племена поселялися навіть у серці самої Візантійської імперії на півострові Пелопонес у Греції, створивши на корінних землях імперії окремі автономні князівства – славінії, де століттями не з’являлися ані греки, ані імперська адміністрація. Такі незалежні слов’янські князівства на Пелопонесі проіснували понад двісті років.

Анти-Історія в школі

На території України найсильнішим серед антів було плем’я дулібів, яке створило з центром на Волині потужний союз племен, що охоплював не лише землі Волині, але й сусідні території Полісся, Київщини та Поділля.

З 568 р., у зв’язку з проходом зі сходу через територію України тюркського племені аварів, почалися запеклі аваро-слов’янські війни. Авари підкорили племена Лівобережжя Дніпра й почали спустошувати Придунав’я. З пониззя Дунаю на початку VII ст. авари здійснили низку походів на Волинь проти дулібів.

Авари зруйнували дулібський племінний союз та згодом заснували Аварський каганат у Паннонії й Трансильванії (сучасна територія Угорщини й Румунії). Авари у своїх завойовницьких походах доходили до територій Франції, Італії, Німеччини. Аварські кагани (князі) послідовно займали ворожу щодо слов’ян позицію і в обмін на виплати данини від Візантії допомагали обороняти кордон імперії від слов’янських дружин. У 626 р. авари разом із підвладними їм слов’янами навіть обложили Константинополь, але після того, як слов’яни відмовилися коритися, змушені були зняти облогу.

З першої половини VII ст., після того, як авари втратили низку територій в Європі, зокрема були розбиті слов’янським племенем хорватів та втратили Далмацію, проти аварів на Лівобережжі Дніпра виступили тюркські племена протоболгар, що практично ліквідувало вплив аварів на території України.

Після низки поразок від Франкської імперії й Болгарського царства наприкінці VIII – на початку IX ст. залишки аварів розчинилися серед сусідніх народів. Зникнення держави аварів, які відзначалися великим зростом, силою і войовничістю, призвело до виникнення в Київській Русі вислову: «згинули, як обри (авари)».

Володар Болгарського царства на Балканах хан Крум, бажаючи дізнатися причини, чому загинула така потужна Аварська держава, упіймав кілька полонених аварів. Головними причинами розкладу й загибелі держави вони назвали наклепництво, хабарництво, пияцтво й зростання соціальної нерівності. Щоб зупинити розвиток цих вад у Болгарії, Крум видав перші болгарські закони, а також наказав вирубати в Болгарії виноградники.

Після розпаду антського союзу племен слов’янські племена на території України в переважній більшості зберігають незалежність. Однак на крайньому сході слов’янства землі слов’янських племен полян і сіверян у VIII ст. н. е. потрапляють в залежність від Хозарського каганату.

Хозарський каганат виник як об’єднання тюркських племен у 660-х рр. з центром спочатку на місці сучасного Північного Дагестану. Згодом столиця Хозарії зміщується на нижню течію Волги. У цей час хозари поставили в залежність від себе тюркські племена протоболгар на території Лівобережної України. Починаючи з того часу, протоболгари розділилися: частина рушила в бік сучасної Болгарії, де, вступивши в союз із слов’янами та очоливши його, заснувала Болгарське царство, частина згодом відійшла на Волгу, де заснувала Волзьку Булгарію з центром на території сучасного Татарстану, решта залишилася на території Лівобережжя Дніпра, де згодом була асимільована іншими тюркськими племенами.

Уже з кінця VII ст. хозари на території України міцно контролювали Приазов’я і степовий Крим та території Боспору. На початку VIII ст. під владу хозар потрапив і Херсонес. У VIII ст. хозари почали брати данину і з прикордонних слов’янських племен – полян і сіверян. Воєнною силою хозарів була численна кіннота та наймане різноплемінне військо, утримувати яке дозволяла широка торгівля.

У 787 р. проти хозар в Кримській Готії (нинішня територія Бахчисарайського р-ну та Ялтинської й Алуштинської міськрад у Криму) піднялося повстання місцевого готсько-сарматського населення на чолі з єпископом Іоанном, яке, проте, було придушене. Головний виклик хозарам у X ст. кинула новопостала Київська держава.

Мовою першоджерел:

«Народами склавинами й антами не править один чоловік, але з давніх-давен вони живуть у демократії. І для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, вирішуються в них спільно. Та можна сказати – і в усіх інших справах однаково ведеться в обох цих варварських народів і встановилося давно. Єдиного бога, що насилає блискавку – визнають єдиним владикою всіх і жертвують йому биків та іншу худобу. Не знають долі (фатуму) і зовсім не признають, щоб мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму, чи у хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертву богу і, врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою врятували собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм усім і під час тих жертв гадають собі. Живуть вони в поганих хатках, селячись далеко один від одного і переміняючи часто кожний своє житло. Виступаючи в битву, ідуть здебільшого на ворогів піші, маючи в руках невеликі щити і піки, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сорочки, ані плаща, але тільки в коротких штанях стають битися з ворогами. У обох народів мова одна, проста і варварська. Виглядом вони також не різняться поміж собою; всі вони високі і надзвичайно хоробрі; тілом і волоссям вони не дуже білі і не русяві, і не впадають зовсім в чорне, а рудуваті всі. Життя проводять суворе і невибагливе, як і масагети, завжди брудні, як і ті. Але вони зовсім не злі й не підступні, і суворо зберігають гунські звичаї. Ім’я у склавинів та антів колись було одне: за давніх часів і цих, і тих звали спорами, думаю, через те, що заселяють край спорадично розкиданими і відокремленими оселями».

Прокопій Кесарійський, «Історія воєн Юстиніана», 553 р.

«Анти ж, сильніші з двох племен, поширюються від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море створює вигин. Ці ріки віддалені одна від одної на відстань багатьох переходів».

Йордан, «Гетика», VI ст. н. е. про події 370-х рр. н. е.

«Творять вони (слов’яни) численні народи. Є між ними один народ, за яким здавна, від самого початку була влада; його король називався Маджак. Народ цей називається «волиняна», і тому народові звикли підкорятися всі слов’янські племена, бо у них була влада, яку слухали решта королів… Цей народ [волиняна] шанували серед інших народів, і він серед них [слов’ян] шанувався за давні заслуги».

Абу-Хасан Алі аль-Масуді, середина X ст.

«У них [слов’ян] є численні племена, що відрізняються одні від одного. За минулих часів ними керував один король, що мав титул жерця. Був він з одного їхнього племені, званого «волиняна», яке у них користується великою пошаною. Потім вони пересварилися між собою, і не було в них ладу, а їхні племена перетворилися на окремі групи, де над кожним племенем панував король».

Аль-Бекрі, середина XI ст., про події VІІІ-ІХ ст.

«У ті самі часи існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили… Були ж обри тілом великі, а розумом горді, і потребив їх Бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, яко обри», – бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

«Майже кожен рік, як Юстиніан (527-565 рр.) став володіти Ромейською державою [Візантією], робили набіги й творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавини й анти. Мідійці й сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавини й анти – всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливо обібрали грошовими контрибуціями».

Прокопій Кесарійський, «Таємна історія», 550 р.

«Уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скіфія».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

«Племена словен [склавинів] і антів мають однаковий спосіб життя і норов. З причини любові до свободи вони ніколи не згоджуються служити або підкорятися, і особливо у своїй власній країні. Вони численні і витривалі, легко переносять і спеку, і холод, і дощ, і наготу тіла, і брак їжі. З гостями вони сумирні й гостинні, у разі необхідності охороняють їх почергово, коли ті мандрують з місця на місце, так що, якщо гостеві доведеться постраждати через недбалість господаря, проти того іде війною той, хто приймав у себе гостя перед тим, – така помста вважається священним обов’язком. А тих, хто потрапляє до них у полон, вони тримають у рабстві не безкінечно, як інші племена, але призначають їм певний час, по закінченні якого залишають на їхнє бажання, чи хочуть вони повернутися за певний викуп у рідні місця, чи залишитися в них уже в якості вільних людей і друзів. У них багато різної худоби і харчів, які вони складають у купи… їхні дружини цнотливі понад людську природу, так що багато з них кончину свого чоловіка вважають і своєю смертю і добровільно задушують себе, оскільки не визнають за життя животіння у вдівстві. Селяться вони в лісах, біля рік, боліт та важкопрохідних озер і роблять у своїх житлах багато виходів, вочевидь, на випадок небезпеки. Найбільш дорогі речі вони заривають у схованках, не володіючи на виду нічим зайвим. Живучи розбійним життям, вони люблять нападати на своїх ворогів у лісах, тіснинах і кручах. Вони вміло користуються засідками, раптовими набігами й хитрощами, як удень, так і вночі, ними винайдено безліч прийомів. Більше за всіх людей вони досвідчені в переправах через ріки й хоробро зносять перебування у воді, так що якщо кого-небудь застає небезпека, коли він знаходиться вдома, часто він занурюється у воду, тримаючи в роті наперед заготовлені очеретини, що дістають до поверхні води і зовсім порожні. І так вони лежать під водою, дихаючи через них, і витримують так по багато годин, ніяк не видаючи своєї присутності. Кожен їхній воїн озброєний двома маленькими дротиками, а декотрі також щитами, міцними, але заважкими. Користуються вони й дерев’яними луками з маленькими стрілами, змащеними спеціальною отрутою… Оскільки не мають над собою керівників і ворогують між собою, вони не визнають воєнного шикування і не вміють битися у відкритому бою або з’являтися на відкритій, непересіченій місцевості. Якщо і випаде їм зважитися на бій, вони з криком рухаються всі разом уперед, і якщо супротивник злякається їхнього крику і здригнеться, вони рішучо наступають. В іншому разі вони самі втікають і не спішать випробовувати силу ворога у рукопашній битві. Вони біжать у ліси, оскільки мають там більшу підтримку, вміючи злагоджено воювати у важкодоступних місцях. Часто вони кидають ту здобич, яку несуть із собою, і, вдаючи сильну паніку, втікають у ліси, але коли їхні переслідувачі кидаються на здобич, вони з легкістю повертаються і завдають їм удар. Це вони готові робити з бажанням і винахідливістю, приманюючи так своїх ворогів. Вони у всьому віроломні, не виконують укладених договорів, а поступаються більше через страх, ніж під впливом подарунків. Оскільки серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а інші одразу їх порушують, оскільки всі тримаються різних думок і жоден не бажає поступитися іншому… Походи проти них краще робити в зимовий час, коли дерева голі і сховатися за них нелегко, а сніг видає сліди втікачів. До того ж і запасів у них мало, і самі вони майже оголені… Слід поширювати чутки, що з інших місць на них готується напад, щоб через цей поголос, завдяки завбачливості керівників, кожен воював за власні володіння, не маючи можливості з’єднуватися з іншими і творити складності нашому війську. Оскільки у слов’ян багато керівників, між якими немає згоди, не позбавлено сенсу приручити деяких із них словами чи дарами, і насамперед тих, хто володарює поблизу наших кордонів, і тоді нападати на інших, щоб не всі вони прониклися ворожнечею до нас і не схилилися до єдиновладдя. Так званими перекинчиками, які викликаються показати дорогу або повідомити що-небудь, слід надійно опікуватися: адже навіть серед ромеїв є такі, які під впливом часу забувають про співвітчизників і починають вище цінувати свою відданість ворогам… Поселення слов’ян і антів розташовані на ріках, одне за одним, і зв’язані одне з одним, так що між ними немає скільки-небудь значних проміжків; близько до них підходять ліси, болота і очерет. У результаті, коли буде знайдено перше з їхніх поселень і все військо ув’язне там, всі інші слов’яни, розташовані в навколишніх лісах, помітять наше пересування і з легкістю винесуть своє майно прямо у нас з-під носу. А їхня молодь, маючи вільні руки, ховається і, вибравши сприятливий момент, нападає на воїнів – через це важко їм завдати збитків… При подібних набігах не варто брати в полон тих ворогів, які можуть здійснювати опір, але потрібно вбивати всіх, хто попадеться, і йти далі».

Візантійський «Стратегікон», кінець VI ст. н.е.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*