Племінний союз антів (IV-VII ст. н.е.) та імперія гунів

§ 6. Племінний союз антів (IV-VII ст. н.е.) та імперія гунів

Слов’яни вперше згадуються під назвою «венеди» в історичних джерелах у І ст. н. е. Пізніше їх стали називати антами й склавинами. Слов’яни відпочатку мешкали у невеликих селищах на кілька хат, які були розташовані близько одні від одних і формували більші села. У свою чергу, мешканці окремих районів відчували особливу спорідненість між собою й формували слов’янські племена. Провідною галуззю економіки слов’ян було землеробство, насамперед вирощування проса, жита й пшениці; допоміжну роль відігравало скотарство, а також рибальство та бортництво (збір меду).

У повідомленнях сучасників слов’яни виступають як численний, войовничий і гордий народ, схильний до демократії та навіть анархії й самоуправства.

Спочатку озброєння слов’ян було не таким розвинутим, як у їхніх південних сусідів – скіфів та сарматів, а також римлян чи візантійців, і складалося насамперед зі списів і, меншою мірою, з мечів, луків, сокир тощо. Візантійські полководці повідомляють про особливу майстерність слов’ян при сутичках у лісах, вистежуванні ворога, захопленні «язиків», переховуванні під водою упродовж годин з використанням очеретин для дихання тощо.

На початку нашої ери слов’яни мешкали на території від Дніпра до Вісли і Карпат, тобто займали території Полісся, Волині, Поділля та Середньої Наддніпрянщини, а також Східної Польщі. На північ від кордону між степом і лісостепом (приблизно по лінії верхньої течії Південного Бугу в напрямку до Дніпра) була територія, де чисельно переважали слов’яни, на південь від цієї лінії групи слов’ян мешкали в оточенні іраномовного скіфо-сарматського населення. З І ст. до н. е. відбувається приплив сарматів на слов’янську територію і навпаки – рух слов’ян на південь до Чорноморського узбережжя. З IV ст. н. е. слов’яни фіксуються на нижній течії Дністра, а також на Чорноморському узбережжі.

Анти-Історія в школі

Поступово між слов’янами і сарматами стали укладатися союзи племен. Особливо зросла роль цих союзів після виходу Римської імперії у Північно-західне Причорномор’я та наростання тиску слов’ян і сарматів на її кордони. Від відносин сарматів із слов’яно-скіфським населенням залежав їхній добробут. Як і в часи панування скіфів, сармати отримували прибутки від вивозу товарів, насамперед збіжжя, у грецькі міста північного узбережжя Чорного моря, а в обмін на це забезпечували шляхи довезення.

На початку І тисячоліття н. е. відбувся розподіл слов’ян на дві великі групи племен – антів і склавинів. Грецькі та римські історики називали антів «наймогутнішими з усіх слов’ян», говорячи про «незчисленні племена антів». Анти мешкали між Дніпром і Дністром, а також на Лівобережжі Дніпра, займаючи в тому числі причорноморські землі. їхні землі на Лівобережжі доходили до Азовського моря. Антський союз племен (IV-VII ст. н. е.) охоплював більшу частину території України, зокрема усе Правобережжя між Дніпром і Дністром, в тому числі все північне узбережжя Чорного моря. Склавини жили між сучасним м. Любляною (столиця Словенії) і Дністром, а на півночі до р. Вісли.

Територія України стала місцем, де на початку нашої ери накопичувалися численні слов’янські племена. Економічне процвітання викликало демографічний вибух у слов’ян та у значно слов’янізованих на той час сарматів, об’єднаних в антський союз племен. Політичне піднесення слов’ян у середині І тисячоліття н. е. відбулося в результаті утворення на Волині дулібського союзу племен, який належав до союзу антів і об’єднав більшу частину слов’ян Правобережної України.

Назва «анти», якою позначалися члени союзу слов’янських та сарматських племен, перекладається із сарматської мови як «люди прикордоння». Межа Степу і Лісостепу, яка становить значну частину історичного ядра України, була дуже актуальною в подіях IV-VI ст., коли назва «анти» стосувалася могутнього союзу слов’яно-скіфо-сарматських племен.

Антське суспільство було розшароване на вождів племен та народ і мало досить зрілі форми військової демократії. В межах антського племінного союзу сармати й слов’яни у військовому сенсі доповнювали одне одного. Слов’яни, на відміну від кіннотників-сарматів, воювали переважно в пішому строю, слов’янські дружини здійснювали тривалі піші походи.

Анти були потужним і численним племінним союзом. В часи антського союзу племен були збудовані грандіозні Змієві вали, розташовані по більшості степової та лісостепової зони України. Довжина цих валів становить 2000 км, а висота сягала понад 15 метрів. Будівництво таких споруд вимагало великої кількості робітників та централізованого управління. Уже за часів Київської Русі населення не пам’ятало, хто створив ці вали, і вигадало легенду, за якою їх проорав міфічний Змій, доки його не переміг легендарний герой – киянин Кирило Кожум’яка.

Часто анти виступали на боці Візантійської імперії, за плату охороняючи її кордон від інших «варварів». Відомо, що Візантійська імперія наймала військові дружини антів для участі у війні з Остготським королівством в Італії у VI ст. н. е., де вояки-анти відзначилися в рейдах по захопленню «язиків». Також анти іноді діяли в союзі з візантійцями проти аварів. Але частіше відносини антів з імперією були ворожими.

Збереглися імена антських князів: Доброгаст (керівник візантійського флоту 555 р. н. е.), Всегорд – візантійський полководець, Анангаст – начальник фракійських військ 469 р., Бож – антський князь у 370-ті рр., князі Мезамир, Ідаризій, Келагаст, Ардагаст, Пейлагаст, Музок, Хвилибуд. Деякі з цих імен мають слов’янські корені (Мезамир, Хвилибуд, Всегорд), деякі іранські: Ідаризій, Келагаст, Ардагаст, Пейлагаст, а окремі – і слов’янські, й іранські одночасно (Доброгаст). Цікаво, що близькі родичі однієї родини могли мати й іранські, і слов’янські імена (князь Мезамир, його батько Ідаризій і брат Келагаст). Це свідчить про тісну етнічну взаємодію слов’ян і сарматів. Форма складного імені «-гаст», характерна для багатьох антських імен, була притаманна сарматам. Антські імена (зокрема Доброгаст) проіснували в Київській Русі навіть після її християнізації і фіксувалися ще в XIII ст.

До складу антів входила й дружина київського князя Кия, засновника столиці України, який під час одного з походів на Дунай заснував там місто Києвець.

До антського часу належить самобутня черняхівська культура (ІІ-V ст. н. е.) (названа так за пам’ятками, знайденими біля с. Черняхів Кагарлицького р-ну на Київщині). Поселення цієї культури розташовувалися щільно одне до одного, що може свідчити про кількамільйонне населення України на той час. Черняхівська культура характерна високим рівнем розвитку й майстерністю виконання зброї, прикрас, кінської збруї, жител та ін. Матеріальна культура черняхівської культури була в цілому вищою, ніж у всій тогочасній Західній і Східній Європі, за винятком території Римської імперії. Епіцентром черняхівської культури була територія сучасної Київщини. Ця культура охоплювала не лише український лісостеп, але й степи Причорномор’я аж до узбережжя, простягаючись на захід до Карпат. Мешканці цієї території за часів черняхівської культури вели більш заможне життя у порівнянні з попереднім періодом: землеробство велося з плугом з «череслом» – залізним плужним ножем, з’явився гончарний круг, вдосконалилася виплавка заліза, після тривалої перерви відновилася широка торгівля хлібом, що відобразилося в сотнях віднайдених скарбів римських монет. Знову, як і в скіфські часи, з’явилося дуже багато предметів розкошу. Замість укріплених поселень з’являються відкриті села з вільним плануванням, що свідчить про зростання рівня безпеки та асиміляційні процеси. За часів черняхівської культури в лісовій зоні існували неукріплені поселення, тоді як фортеці будувалися в степу й лісостепу. Це свідчило про напрям походження небезпеки. Римський історик Тацит стверджує, що в І ст. н. е. слов’яни запозичували сарматські звичаї, вступали з ними в змішані шлюби та ходили походами до Нижнього Дунаю.

У 370-х рр. відбувся конфлікт готів з роксоланами, що входили до антського союзу племен, пов’язаний зі стратою остготським королем Германарихом своєї дружини – сестри роксоланських князів. Германський епос передає її ім’я як Сунильда. Брати загиблої – імена яких латиною передані як Сар і Аммій, а норвезькою як Сьорлі і Хамдир – помстилися готському королеві, поранивши його мечем, але загинули самі. Скандинавський епос «Старшої Едди», який дійшов до наших днів, стверджує, що Сунильду в очах її чоловіка оббрехав придворний.

На допомогу проти готів сармати й слов’яни закликали гунів – плем’я, відоме вже з II ст. н. е. на території між дельтою Дунаю і Приазов’ям. Досі остаточно не визначено походження гунів – тюркське, скіфське чи слов’янське. Іноземці-сучасники, як правило, називали всіх мешканців Гунської імперії, крім готів, скіфами. Відомо, що в оточенні гунського царя були й готи, і сармати, а сама армія Гунської імперії була надзвичайно строкатою в етнічному сенсі. Гуни від початку згадок про них у II ст. н. е. мешкали там, де, за даними античних істориків, жили «меланхлени» – плем’я Великої Скіфії, яке відрізнялося тим, що носило чорні кожухи та вовняні плащі. Такий одяг в Україні довго звався «гунями». За часів гунів в Україні було винайдено далекобійний довгий лук, який для міцності скріплювався пластинами з кістки тварин. Король остготів Германарих не зміг опиратися гунам і, за одними даними, наклав на себе руки, за іншими – помер від рани, завданої князями з племені «росомонів». Наступник Германариха спробував опиратися сарматам і гунам, але загинув у бою. Готи потрапили в залежність від гунів.

Перед очима гунської навали все плем’я вестготів втекло з Правобережжя Дніпра в межі Візантійської імперії. Величезні натовпи готів переправлялися через Дунай і осідали на придунайській території. Остготи до середини V ст. залишилися під владою гунів на своїх старих місцях на приморському Лівобережжі Дніпра та далі брали участь у воєнних походах у складі армії гунів як васали гунських царів.

У 376 р. готи, які лишилися в Причорномор’ї, після поразки у відкритій боротьбі з антами захопили в полон антського князя Божа та 70 бояр і стратили їх через розп’яття на хресті. Часи князя Божа згадані в «Слові о полку Ігореві» – давньоукраїнській літературній пам’ятці XII ст. Анти закликали гунів на допомогу в боротьбі проти готів. Гунські володарі ліквідували автономію готів і запровадили порядок, за яким власноручно призначали князів остготів.

Гунські царі вважали себе продовжувачами справи царів Великої Скіфії й у відносинах з іноземними державами декларували, що є їхніми наступниками та спадкоємцями. Відомо, що гунські царі захищали царські скіфські кургани від розграбування візантійцями і навіть почали війну з Візантією після викриття таких спроб. Гунські царі називали своїх синів скіфськими й сарматськими іменами. Іноземці в IV-VI ст. також називали Скіфією всю територію України, якою керували гунські царі, хоча її на той час населяло не лише скіфське, але й слов’янське, сарматське та готське населення.

Гунські царі підкорили всі грецькі міста Північного Причорномор’я – мета, якої так остаточно і не вдалося досягнути царям Малої Скіфії. Землі колишнього Боспорського царства потрапили в пряму залежність від гунів.

Гуни були не лише досвідченими кіннотниками, але, на відміну від більшості кочовиків, уміли проводити облогу міст з використанням складних технічних пристроїв та досконалої для свого часу військової техніки.

У результаті входження під гунський протекторат слов’янських, германських та сарматських племен і наступних завоювань усіх грецьких міст-держав Північного Причорномор’я утворилася потужна Гунська імперія, що охоплювала більшість сучасних територій України, Румунії та Угорщини. Більшу частину населення Гунської імперії становили слов’яни-анти, а також сармати, готи, скіфи та греки. Міста гунів були великими укріпленими поселеннями з дерев’яними будинками та хоромами вождів. Велике політичне значення в державі гунів, як і в сарматів, мали жінки, які часом керували цілими поселеннями.

Найбільшої могутності імперія гунів досягає за правління царя Аттили (444-453 рр.), сина царя Мундзука (за іншими даними, Мундіуха). На початку царювання Аттили сталася подія, яка підігріла його амбіції. Корова одного з пастухів випадково знайшла скіфський меч зі стародавнього святилища, який використовувався в ритуалах культу божества війни скіфів Ареса. Пастух передав цього меча цареві Аттилі, а той оцінив це як знак майбутніх завоювань. Римляни і візантійці через страх, який Аттила викликав в обох імперіях, назвали Аттилу «Батогом Божим». Аттила характеризувався сучасниками як могутній володар і талановитий полководець, поміркований і стриманий в приватному житті. На відміну від своїх воєначальників, він не любив розкіш. За визнаннями греків, він встановив справедливий лад у своїй країні, за якого люди відчували себе захищеними й не боялися за своє майно.

Уже з кінця IV ст. Римська імперія, яка 395 р. розділилася на Західну і Східну, почала платити гунам данину. До 442 р. Візантія виплачує гунам щорічну данину в 114 кілограмів золота, згодом вона зростає до 687 кілограмів золота, причому візантійці мусили віддати ще понад 5 тонн, які «заборгували» за час, коли ухилялися від сплати данини. Надалі після кожної поразки візантійців данина щораз зростала. Щоб зменшити ганьбу від сплати данини та оформити її як витрати на військо, візантійські імператори надали Аттилі статус полководця. Однак Аттила зверхньо ставився до обох імперій – і Візантійської, і Римської, особливо після того, як кілька разів розгромив їх у бою. Аттила відповів імператорові, що його власні полководці є рівнею для імператора.

Дружини антів та окремі сарматські племена входили до складу гунського війська, здійснюючи в його складі переможні походи на землі Візантійської імперії.

За часів Гунської імперії зріс добробут населення на території України, з’явилася значна кількість предметів із золота та срібла. За повідомленнями сучасників, гуни здебільшого говорили «скіфською» мовою, в якій були слов’янські слова. Відомо, що алкогольний напій, який пили місцеві мешканці – «скіфи», їхньою власною мовою звався «мед», а після смерті Аттили на його могилі вчинили поминки, названі «скіфською» мовою «стравою». Гуни називали Дніпро «Вар», що з індоіранських мов перекладається як «широкий».

Приблизно в цей час на Волині утворюється потужний племінний союз під проводом слов’янського племені волинян. Інші слов’янські племена визнають владу вождя цього союзу племен – князя Маджака. Існують припущення, що цей волинський князь і був батьком Аттили, в інших джерелах записаний як Мундзук. Більшість слов’ян у середині І тисячоліття н. е. визнавали зверхність над собою вождів племені волинян за особливі заслуги цього племені.

Кампанії багатоетнічного війська під проводом гунського царя у 441-443, 447-449 рр. призвели до виснаження сил Візантійської імперії. Аттила захопив потужні фортеці імперії на Дунаї та дійшов до Константинополя й Північної Греції. Візантійський імператор спробував організувати замах на Аттилу, який, проте, було викрито.

Підтвердивши у воєнних кампаніях статус Візантійської імперії як данника гунів, Аттила навіть збирався іти війною на Персію.

Однак у 451 р. він рушив у похід на Галлію (нині територія Франції), яка тоді належала Західній Римській імперії. На той час на південному заході Галлії під номінальною владою Риму утвердилося Вестготське королівство, утворене тими готами, які зайшли туди з Нижнього Правобережжя Дніпра після втечі від гунів у 376 р. Гунський цар розглядав вестготів як своїх підданих-втікачів і рушив на них війною. Ворожнечу Аттили до римлян підсилило те, що сестра імператора Західної Римської імперії Валентиніана III Гонорія, яка раніше пропонувала Аттилі вийти за нього заміж, попросила гунського царя звільнити її від запланованого одруження.

Військо гунського царя захопило місто Орлеан (нині на півдні Франції) та поблизу нього зустрілося з об’єднаним військом римлян і вестготів у велетенській «битві народів» на Каталунських полях. Римляни вважали сарматів за ненадійних союзників, що симпатизували Аттилі, оскільки сарматські вояки були в обох ворогуючих військах.

Перед битвою Аттила виступив із запальною промовою до своїх вояків, яка часто цитувалася за часів Середньовіччя: «У тих, хто йде до перемоги, не влучають жодні стріли, а тих, хто хилиться до занепаду, доля руйнує й під час миру». Битва на Каталунських полях, у якій загинули з обох сторін загалом 165 тисяч бійців, так нічого й не вирішила. Римлянам вдалося втриматися на своїх укріплених позиціях, хоча їхній головний союзник – вестготський король Теодорих І – загинув у бою. Аттила відійшов, але римляни й вестготи не мали сил його переслідувати.

Наступного 452 р. гуни вчинили напад на Північну Італію, взявши штурмом міста Аквілею, Падую, Мілан, Верону та ін. Коли Аттила збирався йти на Рим, до нього прибуло посольство на чолі з Римським папою, якому вдалося відмовити його від походу. У 453 р. Аттила погрожував іти в похід на Візантію, яка відмовилася платити йому данину, однак помер у день свого весілля з дівчиною на ім’я Ільдико.

Невдовзі після смерті Аттили Гунська імперія занепала. Численні сини Аттили вимагали розподілу імперії, кидаючи жеребок на розподіл земель і підданих. Проти такої ганьби повстало залежне германське плем’я гепідів під керівництвом свого короля Ардариха, а згодом і решта підлеглих германських племен. У битві в Паннонії (на території сучасної Угорщини) гунів було розбито, син Аттили Еллак загинув. Після смерті Аттили сильного лідера не знайшлося. Околиці держави, придбані тяжкими завоюваннями, були втрачені, а ядро країни розпалося на ворогуючі й слабко пов’язані між собою князівства. Згодом сини Аттили пішли війною на остготів, яких вважали втраченими васалами. Остготи під проводом братів із готського княжого роду Амалів – Валамира, Теодимира і Видимира – успішно відбили напад. Після цієї поразки основна частина гунів відступила назад на Наддніпрянщину, а решта розселилася в Далмації, Італії й Данії. У Центральній Європі вплив гунів зберігався до середини VI ст. Відомо, що у 546 р. вони тиснули на Дунайські околиці Візантійської імперії.

Епоха антів та Гунської імперії характеризувалася тісною взаємодією різних племен. Було прискорено асиміляцію слов’ян, скіфів і сарматів на території України. Водночас, ця епоха була визначальною й для інших слов’янських народів, зокрема балканських. Слов’яни у складі гунського війська привчилися атакувати кордони Візантійської та Римської імперій. Уже після занепаду Гунської імперії, в середині VI ст. н. е., наплив слов’ян на кордони Візантії створив передумови для слов’янізації Балкан та формування слов’янських балканських народів – болгар, сербів, чорногорців тощо.

Слов’яни атакували Візантійську імперію широким фронтом: з районів Північного Прикарпаття слов’яни обійшли із заходу і зі сходу Карпати та з’явилися і на Середньому, і на Нижньому Дунаї. Ці демографічні рухи зумовили заселення антами обширних територій: Балкан, Паннонії, частини сучасної Польщі, де згодом розвинулися сьогоднішні слов’янські народи. Можна сказати, що насамперед анти стали основою формування українців та всіх балканських слов’янських народів (сербів, хорватів, болгар тощо) крім словенців, а також суттєвою мірою поляків, чехів і словаків, на сучасну територію яких у середині І тисячоліття н. е. здійснювалася міграція як антських, так і склавинських племен.

Катаклізми, викликані подіями ІV-V ст. на території України, призвели до гігантських змін у Європі. Зокрема, це стосується падіння Римської імперії, яке знаменувало кінець античної епохи. У 376 р. під тиском гунів, слов’ян та сарматів плем’я вестготів залишило територію України і з дозволу римської влади перейшло Дунай та поселилося в межах імперії. Однак римські чиновники прикордонних провінцій вирішили нажитися на нещасті переселенців, утридорога продаючи їм харчі. Вестготи змушені були їсти кішок і собак, продавати себе в рабство за шмат хліба. У 377 р. спалахнуло повстання, яке закінчилося для Риму трагічно. 9 серпня 378 р. під містом

Адріанополем у Фракії військо імперії зазнало нищівної поразки від вестготів та загонів сарматів і гунів. Римський імператор Валент та його чільні воєначальники загинули в бою. Ця поразка зруйнувала авторитет Риму та стала ключовим прологом до розпаду Римської імперії. У 394 р. готи спустошують Грецію, а 24 серпня 410 р. н.е. вестготи під проводом свого вождя Алариха захопили Рим.

Падіння Риму стало шоком для стародавнього світу, перевернувши уявлення і звичний порядок речей, який для всього відомого європейцям світу тривав понад півтисячоліття. Таким чином, плем’я вестготів, вигнане з території України сильнішими конкурентами, фактично зруйнувало Західну Римську імперію.

Рим після 410 р. стає призом у руках так званих «варварських вождів». У 414 р. вестготи залишили Італію і заснували на півдні Галлії та на півночі Іспанії Вестготське королівство, яке й намагався у 451 р. підкорити Аттила. Це королівство проіснувало на Півночі Іспанії до завоювання Іспанії арабами в 711 р. Вестготи стали основною рушійною силою Реконкісти – антиарабської визвольної боротьби в Іспанії, яка закінчилася наприкінці XV ст. До того часу вестготи разом з деякими іншими етносами Іспанії об’єдналися, утворивши іспанський народ. Мистецтво вестготів було тісно пов’язане з територією України та перебувало під великим впливом скіфської та сарматської традицій, зокрема характеризувалося так званим «поліхромним стилем».

Остготи, які брали участь у походах Аттили, після занепаду його держави осіли в Паннонії. У 488 р. остготи вдерлися в Італію та повалили владу іншого вождя германців Одоакра, відомого тим, що він у 476 р. скасував Римську імперію. Остготи утворили на Півночі Італії та в Далмації потужне Остготське королівство. Остготське королівство проіснувало до 553 р. і було завойоване Візантією. Відомо, що для війни проти остготів в Італії Візантія наймала дружини антів, які здавна перебували з готами у ворожих відносинах.

Для слов’ян, що мешкали на території України, епоха Гунської імперії мала дуже велике значення. Спільні походи прискорили асиміляційні процеси між слов’янськими, скіфськими та сарматськими племенами. Населення слов’яно-сарматського племінного союзу антів було прямими предками українців. Саме за часів цього племінного союзу відбулося завершення асиміляції скіфського населення на більшості території України та прискорення асиміляції сарматів і слов’ян як основних складових компонентів українського етносу.

Події на території України мали винятково важливий вплив на весь світ. Зокрема вигнанці вестготи, яких було витіснено з території України гунами та їхніми союзниками антами, виявилися сильнішими за тисячолітню Римську імперію й захопили та знищили імперський Рим, що знаменувало кардинальну зміну епох в усьому світі.

Мовою першоджерел:

«Гуни, увірвавшись у землю тих аланів, які суміжні із гревтунгами й звичайно називаються танаїтами, багатьох перебили й пограбували, а інших приєднали до себе за умовами мирного договору, при їхньому сприянні вони з більшого впевненістю раптовим натиском увірвалися у великі й родючі володіння Ерменриха [Германариха], [готського] царя досить войовничого, що численними й різноманітними подвигами хоробрості навів страх на сусідні народи. Уражений силою бурі, що раптово насунулася, він довго намагався удержатися твердо й міцно, але потім, коли поголос перебільшив лютість нападників, він добровільно смертю придушив страх більших нещасть. Після його смерті новий цар (готів) Витимир трохи часу пручався аланам, покладаючись на інших гунів, яких він грошима залучив на свою сторону, але після багатьох поразок втратив життя в битві, придушений силою зброї».

Аміан Марцелін, «Римська Історія», IV ст. н.е.

«Скіфи облягали Наіс, іллірійське місто на Дунаї. Варвари, бажаючи взяти це багатолюдне й укріплене місто, робили різноманітні спроби. Оскільки обложені не насмілювалися виступити для битви, ті, що облягали, збудували міст через ріку, з південного боку, з якого вона обтікає місто, і підвели до стіни машини, а саме колоди, що лежать на підводах; люди, що стояли на них, стріляли в захисників, що перебували на брустверах, причому люди, що стояли на обох краях, штовхали ногами колеса й підвозили машини куди потрібно, щоб можна було стріляти з прицілом через пророблені в прикриттях вікна; а щоб людям, які стояли на колодах, можна було битися безпечно, ці машини прикривалися дерев’яними тинами зі шкірами для захисту від вогняних та інших снарядів, які кидали в них вороги.

Після того, як було побудовано в такий спосіб велику кількість машин, так що захисники на брустверах змушені були відступити перед безліччю метальних снарядів, стали підвозитися й так звані барани. Це також дуже велика машина; це колода, що вільно висіла на ланцюгах між схиленими один до іншого брусами з гострим наконечником і покриттями, улаштованими так, як сказано вище, для безпеки робітників. Люди сильно натягали його канатами із заднього кінця в протилежну сторону від предмета, який мав одержати удар, і потім відпускали, так що від сили удару знищувалася вся частина стіни. Захисники, що стояли на стінах, у свою чергу кидали заздалегідь приготовані камені, коли знаряддя підвозилися до огорожі, і деякі з них розбили вщент разом з людьми, але проти безлічі машин їхніх сил не вистачало. Ті, що облягали, підвозили й драбини, так що місто було взято. Коли скіфи під час ярмарку напали на римлян і багатьох перебили, римляни відправили до них послів, обвинувачуючи їх в узятті укріплення й зневазі до перемир’я. Скіфи відповідали, що в цій справі вони не були призвідниками, а тільки оборонялися; тому що єпископ міста Марга, з’явившись у їхню землю й обшукавши царські гробниці, викрав покладені в них скарби; і якщо римляни не видадуть його, а також і втікачів згідно з договором – тому що в римлян була ще величезна їх кількість, – то вони почнуть війну…

Після битви римлян з гунами при Херсонесі [Фракійському] було укладено мирний договір за допомогою посла Анатолія. Вони замирилися на тім, щоб гунам були видані втікачі й дано було шість тисяч лібрів [одна римська лібра дорівнює 327,5 грама] золота відповідно до колишніх умов; щорічна данина була встановлена у дві тисячі сто лібр золота; за кожного римського військовополоненого, втікача і того, хто перейшов без викупу у свою землю, повинно бути видано за оцінкою дванадцять золотих, а у разі несплати ті, хто прийняв втікача, зобов’язані видавати його; римляни не повинні приймати жодного варвара, що втік до них. Римляни прикидалися, що добровільно укладають такий договір; але на ділі вони, завдячуючи необхідності й розпачливому страху, що огорнув їхніх начальників, прагнули миру й готові були прийняти всіляку, навіть найтяжчу вимогу; тому вони погодилися на умови данини, для них досить тяжкі, тому що їхні доходи й царська скарбниця були розтрачені не на справу, а на безцільні видовища, безрозсудну пишність, розпущені задоволення й інші видатки, яких жодна розсудлива людина не витримала б навіть за сприятливих обставин, не говорячи вже про тих, хто нехтує зброєю…

Римляни корилися будь-якій його [Аттили] вимозі; на кожне з його боку спонукування дивилися як на наказ повелителя… У селах (на шляху до столиці гунів) нам постачали харчі, притому замість пшениці просо, а замість вина – так званий мовою тубільців «мед»…

Переправившись через якісь ріки, ми приїхали у величезне селище, в якому, як говорили, були хороми Аттили, кращі, ніж у всіх інших місцях, збудовані з колод і добре виструганих дощок і оточені дерев’яною огорожею, що оперізувала їх не задля безпеки, а для краси. За царськими хоромами виднілися хороми Онегесія, також оточені дерев’яною огорожею. Неподалік від огорожі була лазня, яку влаштував Онегесій, що мав у скіфів найбільше значення після Аттили. При в’їзді в це село Аттилу зустріли дівчата, які йшли рядами під тонкими білими й дуже довгими покривалами; під кожним покривалом, підтримуваним руками жінок, що йшли по обидва боки, перебувало по семи й більше дівчат, що співали скіфські пісні…

Становлячи різноплемінну суміш, скіфи, крім своєї варварської мови, легко вивчають і гунську або готську, а також і латину, якщо в кого з них є відносини з римлянами, але мало хто з них говорить по-грецьки, крім бранців, приведених із Фракії та іллірійського узбережжя. Але цих останніх зустрічних легко впізнати за порваною одежею та нечесаними головами, як тих, кого спіткала кепська доля; а цей був схожий на багатого скіфа, тому що був добре вдягнений та пострижений у кружок… І у всьому іншому він [Аттила] виявляв помірність: так, наприклад, гостям подавали чаші золоті й срібні, а його келих був дерев’яний. Одяг його теж був скромний і нічим не відрізнявся від інших, крім чистоти; ні меч, що висів у нього збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були оздоблені, як у інших скіфів, золотом, каменями або чимось іншим коштовним. Кожен з присутніх зі скіфською чемністю вставав і подавав нам повний келих, потім, обійнявши і поцілувавши того, хто випив, приймав келих назад».

Пріск Панійський, «Візантійська історія та діяння Аттили», середина V ст.

«Вінітарій [король остготів] послав військо в межі антів і, коли вступив туди, у першій битві був переможений, але надалі діяв рішучіше й розіп’яв короля їхнього Божа з синами його і 70 старійшинами для залякування, щоб трупи розіп’ятих подвоїли страх підкорених. Але з такою свободою він керував менше року: цього стану не стерпів Баламбер, король гунів, який… повів військо на Вінітарія».

Йордан, «Гетика», VI ст. н. е. про події 370-х рр. н. е.

«Віроломному ж племені росомонів, що в ті часи служило йому в числі інших племен, налагодився отут випадок ушкодити йому [остготському королеві Германариху]. Одну жінку з вищезгаданого племені [росомонів], за іменем Сунильда, за зрадницький відхід від її чоловіка [короля], король [Германарих], спонуканий гнівом, наказав розірвати на частини, прив’язавши її до диких коней і пустивши їх навскач. Брати ж її, Сар і Аммій, помщаючись за смерть сестри, уразили його в бік мечем. Змучений цією раною, король тягнув життя хворого. Довідавшись про нещасну його недугу, Баламбер, король гунів, рушив війною на остготів; від них вестготи, діючи за якимось своїм наміром, уже відділилися. Тим часом Германарих, старий і знесилений, страждав від рани й, не витерпівши гунських набігів, помер на сто десятому році життя. Смерть його дала гунам можливість подужати тих готів, які, як ми говорили, сиділи на східній стороні й називалися остготами…

Аттила, володар усіх гунів і можновладець, небачений у світі, племен чи не цілої Скіфії, достойний подиву в його найвищій славі серед усіх варварів… Полюбляючи війну, сам він був людиною поміркованою й витриманого, відзначався світлим розумом, був приступний для тих, хто потребував допомоги, і прихильний до кожного, в кого хоча б раз повірив… [Гуни] так поминали його подвиги: «Великий король гунів Аттила, народжений від батька свого Мундзука, володар найсильніших племен. Який з небаченою до того могутністю один оволодів скіфським і германським царствами, який захопленням міст обернув у страх обидві імперії римського світу і, щоб не зробити того й решті, милостиво прийняв щорічну данину». Після цього, як він був оплаканий такою жалобою, вони вчинили на його могилі «страву» (так називають вони це самі), супроводжуючи її величезним частуванням… Сини Аттили, яких, через його розпущеність, нараховували ледь не цілі народи, вимагали розподілу племен жеребкуванням порівну, причому треба було б піддати жеребкуванню, подібно до челяді, войовничих королів разом із їхніми племенами…

Відпадають одне від одного королівства з їхніми племенами, єдине тіло перетворюється на різні члени; однак вони не співчувають стражданню одне одного, але, по відсіченні голови, шаліють один проти одного. І це найсильніші племена, які ніколи не могли б знайти собі рівних, якби не стали вражати самі себе ранами і самих же себе роздирати… Так відступили гуни, перед якими, здавалося, відступає весь всесвіт. Настільки згубний розкол, що розділені падають донизу, тоді як з’єднаними силами вони ж перемагали».

Йордан, «Гетика», VI ст. н. е. про події 450-х рр. н. е.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*