Мала Скіфія в Криму і Нижній Наддніпрянщині. Скіфи на решті території України

§ 3. Мала Скіфія в Криму і Нижній Наддніпрянщині. Скіфи на решті території України

Починаючи з III ст. до н. е. скіфи відчувають дедалі більший тиск з боку споріднених з ними племен сарматів, які в цей час почали рух із Задоння. Рух сарматів за кількасот років призвів до того, що державна організація Великої Скіфії розпалася на дрібніші державні та племінні утворення. Сармати поступово поставили в залежність від себе значну частину скіфів.

Державна організація скіфів (так звані Малі Скіфії) збереглася насамперед у Нижній Наддніпрянщині і в Криму, а також у Добруджі (нинішня Північно-Східна Болгарія), куди частина скіфів відійшла під тиском сарматів.

Мала Скіфія у Нижній Наддніпрянщині та в Криму залишалася могутнім царством, що мало свій флот, карбувало монету. Від Малої Скіфії залежала більшість грецьких міст Північного Причорномор’я (зокрема, значний час – Ольвія). Ольвія в III ст. до н. е. платить велику данину цареві царських скіфів Сайтафарну. В Ольвії у II ст. до н. е. карбувалися монети з іменами скіфських царів Скілура і Палака.

Також Скіфському царству платило данину Боспорське царство, розташоване на Керченському півострові. Накладання данини на одну із багатих елліністичних держав, з численним населенням та значною територією, свідчить про могутність держави скіфів.

Після підпорядкування грецьких держав своїй владі скіфи одержали можливість самі, без посередників, торгувати із заморськими країнами. Особливо допомогло цій торгівлі підпорядкування Ольвії, коли скіфи створили свій військовий флот та отримали змогу користуватися значним флотом Ольвії для далеких подорожей.

У III ст. до н. е. скіфи в районі Ольвії зіштовхуються з руйнівними нападами кельтського племені галатів, а в І ст. до н. е. – фракійського племені гетів, які, проте, не призвели до суттєвих змін в регіоні.

Після утворення в III ст. до н. е. Неаполя Скіфського як столиці Малої Скіфії (поблизу сучасного м. Сімферополя) натиск скіфів на грецьке місто Херсонес (нині на його місці розташоване м. Севастополь) різко посилився. Скіфські фортеці виникають у безпосередньому наближенні до самого грецького міста (зокрема укріплення Палакій та Хабеї).

Будинки простих скіфів у містах споруджувалися переважно із саману – сирої цегли, зробленої із глини і соломи. Стіни таких будинків білилися зсередини і знадвору. Царі й скіфська знать жили у великих будинках, критих черепицею. Правителі скіфів піклувалися не лише про перетворення Неаполя на фортецю, готову витримати тривалу облогу, але й про зовнішній вигляд міста. Заморські гості, посли інших держав повинні були бачити багатство скіфських царів, відчути силу й могутність держави. На пікові могутності Неаполя Скіфського товщина його стін біля основи перевищувала 12 метрів, висота – 8.

Прямо під вулицями своїх міст або в інших потаємних місцях скіфи робили замасковані зернові сховища на випадок облоги чи неврожаю. Горловини цих зерносховищ викладали камінням, потім яму обмазували глиною й засипали зерном. Щільно закрите кам’яною кришкою, обліплене глиною, таке зерносховище служило надійною схованкою. Пшениця в такій ямі могла пролежати 50 років, а просо більше 100.

У середині II ст. до н. е., за часів могутнього скіфського царя Скілура, який побачив перевагу воєнного флоту греків, яким перекидалася підмога з одного місця в інше, Мала Скіфія заснувала на Чорному морі власний воєнний флот.

Цар Скілур мав, за свідченнями різних античних джерел, від 50 до 80 синів. Згідно з повідомленнями античних істориків, коли перед смертю сини зібралися до Скілура, він запропонував їм взяти по дротику й зламати їх. Кожен без напруження виконав волю царя. Тоді Скілур взяв разом дротиків за кількістю синів і наказав зламати всю зв’язку. Це виявилося недосяжним завданням. «Якщо ви будете триматися разом, – сказав цар, – ви будете сильні й непереможні, але якщо ж не буде міцного союзу між вами – вас легко перемогти».

Нестача власних сил для того, щоб відбити напад скіфів, змусила мешканців Херсонеса шукати підтримки зовні. У 179 р. до н. е. Херсонес уклав оборонний договір про допомогу проти скіфів з Фарнаком І, царем Понту – потужної держави в Малій Азії на південному узбережжі Чорного моря. Новий натиск скіфів на Херсонес в кінці II ст. до н. е., здійснений разом із сарматським племенем роксоланів, спонукав херсонеситів звернутися за допомогою до царя Понтійської держави Митридата VI Євпатора, онука Фарнака І. Під час цього натиску скіфи захопили всі володіння Херсонеса в Криму, почали використовувати їх як власні бази та взяли в облогу сам Херсонес. Це місто на той час було першокласною фортецею.

Зацікавлений у розповсюдженні свого впливу на північне узбережжя Чорного моря, Митридат надіслав у 110 р. до н. е. у Херсонес війська під командуванням полководця Діофанта. Війська Діофанта разом із херсонеситами розгромили військо царя скіфів Палака і врятували Херсонес від скіфської загрози. Але після повернення Діофанта до Понту скіфи восени розпочали новий наступ, користуючись тим, що мало хто наважувався відправлятися в плавання по зимовому Чорному морю. Скіфи знову захопили всі володіння Херсонеса й обложили місто. Знадобилась ще одна ризикована зимова експедиція через море під керівництвом Діофанта. Скіфам було завдано нового удару, знову були захоплені найважливіші центри Кримської Скіфії – Неаполь і Хабеї.

У цей час цар Боспорського царства Перисад V, якого теж тіснили скіфи, вимагаючи більшої данини, не лише не зміг надати допомогу Херсонесові, але й сам зрікся влади на користь понтійського царя Митридата VI Євпатора, віддавши йому царство в обмін за допомогу в боротьбі проти скіфів. Цар Понту (потужної держави на Південному узбережжі Чорного моря) був ворогом скіфів. Тим часом у самому Боспорському царстві скіфи становили значну частину населення. Вони були обурені передачею царства іноземному цареві та допомогою проти своїх співплемінників. У 107 р. до н.е. повстання скіфів на Боспорі очолив знатний молодий скіф Савмак, вихований при дворі царя Перисада. Повстання вибухнуло в столиці Боспорського царства Пантикапеї, потім поширилось на Феодосію та інші боспорські володіння в Східному Криму. Невдовзі царя Перисада було страчено, царем Боспорського царства було проголошено Савмака. Повстанці вигнали Митридатового полководця Діофанта, звільнивши Боспор від понтійських військ, і навіть встигли викарбувати монети з написом «Цар Савмак». Після тривалої й запеклої боротьби понтійські війська під командуванням того ж Діофанта, до яких приєдналися херсонеські загони, спромоглися придушити повстання. Савмака було взято в полон і відправлено до столиці Понтійського царства Синопу. Боспорське царство втратило незалежність і перейшло під владу Митридата VI Євпатора.

Повстання Савмака відрізнялося від тогочасних заворушень рабів різноплемінного походження (Евна на Сицилії, Спартака в Римі та ін.), які мали соціальний характер, тим, що воно було етнічним (скіфським) і переможним, хоч і тимчасово.

Уже за кілька років скіфи повернули собі Неаполь та решту фортець.

Війни Скіфії з Понтом і Херсонесом наприкінці II ст. до н.е. закінчилися, з одного боку, збереженням незалежності Херсонеса від скіфських царів, з іншого – переходом під контроль Скіфії всього Західного узбережжя Криму та ліквідацією там опорних пунктів Херсонеса, які дісталися скіфам.

Однак спроби скіфів узяти під контроль весь Кримський півострів, у тому числі тиск на Боспорське царство, тривали й надалі.

У 60-х рр. н. е. лише втручання римських військ змусило скіфів зняти облогу з Херсонеса.

Через це римляни, які спочатку лише час від часу допомагали Херсонесові й Боспорському царству проти скіфів, у 130-140 рр. н. е. змушені були розташувати на постійній основі свій гарнізон у Херсонесі й окремих пунктах в Криму. Римська залога в Криму складалася з 3 тисяч вояків та значної кількості кораблів флоту, з метою забезпечити, у разі необхідності, швидке перекидання значніших римських військ із Фракії. На місці колишнього укріплення таврів римляни збудували фортецю Харакс (нині мис Ай-Тодор поблизу м. Ялти), а також заснували кілька інших опорних пунктів.

Отже, Римська імперія у II ст. н. е. закріплюється в Ольвії, Херсонесі, в окремих пунктах Криму (на мисі Ай-Тодор, біля нинішнього с. Завітне Бахчисарайського р-ну Криму) та встановлює свій протекторат над Боспорським царством. Рим підтримує грецькі держави у їхньому протистоянні скіфам. Усе це призводить до періодичних зіткнень Римської імперії з Малою Скіфією.

Тиск сарматських племен, що почався в III ст. до н. е., поступово підірвав політичну потужність держави скіфів. Хоча сармати часто виступали як союзники скіфів, а їхній прихід у Скіфію не супроводжувався загибеллю більшості міст, сармати поступово змішуються зі спорідненим їм скіфським населенням, а їхні царі подекуди починають підпорядковувати своїй владі скіфські громади й городища. Відомий випадок, коли в III ст. до н. е. сарматська царівна Амага з невеликим загоном вдерлася в Неаполь Скіфський у той час, як скіфське військо облягало Херсонес, убила скіфського царя та віддала владу його синові, вимагаючи припинити напади на Херсонес.

У колишній столиці скіфів – Кам’янському городищі – близько 200 р. до н. е. все населення переходить жити на акрополь – добре захищену центральну фортецю, такі ж переміщення відбуваються по багатьох інших скіфських городищах.

У той же час укріплення на Перекопі, збудовані скіфами у III ст. до н. е., вже у І ст. до н. е. виявляються занедбаними, що свідчить про замирення Малої Скіфії в Криму і Нижній Наддніпрянщині із сарматами. Натомість виникають нові скіфські укріплення, але вже орієнтовані проти загрози з моря (спочатку понтійської і грецької, а пізніше – римської).

З І ст. н. е. відбувається значний приплив сарматського населення на територію Малої Скіфії в Криму та Нижній Наддніпрянщині. Відбувається помітна «сарматизація» мешканців багатьох пізньоскіфських поселень у Криму, що надає їхній культурі у перші три сторіччя нашої ери своєрідного вигляду.

Поява сарматських племен на території Скіфії прискорила асиміляцію скіфів і праслов’ян у Наддніпрянщині, на Поділлі, Полтавщині, Сіверщині та в інших регіонах сучасної України. На Черкащині археологи розкопали Рижанівський курган багатого скіфського князя III ст. до. н. е., у якому половина поховання оформлена як хата землероба з традиційною піччю, а половина – як стійбище кочовика. Таке поховання могло бути лише в князя змішаного слов’яно-скіфського походження.

У результаті сарматської навали були перервані вигідні економічні зв’язки слов’ян і скіфів Центральної України з містами Північного Причорномор’я. У лісостеповій зоні України сформувалася зарубинецька культура (II ст. до н. е. – II ст. н. е.), яка була симбіозом праслов’янської та скіфської культур. Від попередньої культури скіфського періоду вона відрізняється тим, що в ній значно менше предметів розкошу. Мешканці цієї культури були збіднілим пізньо-скіфським населенням, в етнічному сенсі – сумішшю слов’ян і скіфів.

У І-ІІ ст. н. е. Боспорське царство за підтримки Римської імперії вело успішні війни з Малою Скіфією, хоча в середині II ст. н.е. все ще було змушене платити скіфам данину.

Римська імперія, яка в цей час перебувала на пікові своєї могутності, залишаючись на початку нашої ери єдиною наддержавою у світі, у своїх відносинах з Малою Скіфією виступає як сторона, що обороняється. Рим допомагає відбивати напади скіфів на Херсонес, Боспорське царство, однак не намагається взяти самих скіфів під свій контроль. У 240-х рр. н.е. скіфи, скориставшись загибеллю римського імператора та внутрішніми проблемами в Римі, під проводом царя Аргунта знову атакують сусідні грецькі держави.

Тяжкий удар Малій Скіфії у Нижній Наддніпрянщині і Криму завдало германське плем’я готів, яке, рухаючись з території сучасної Німеччини, в 230-х рр. н. е. дійшло до Північного Причорномор’я, а в 270-х рр. н. е. вдерлося через Нижню Наддніпрянщину до Криму. Більшість скіфських поселень було розорено. Постійні війни поступово виснажили Скіфську державу. У III ст. н. е. міські ворота деяких скіфських міст закладають камінням. Щоб вийти за місто у звичних справах, люди змушені були перелазити через стіну.

У III ст. н. е. відбуваються так звані «скіфські походи» на Римську імперію. їх здійснювали готи, що осіли у Північному Приазов’ї і Причорномор’ї, та інші племена, зокрема скіфи. Морські походи готів здійснювалися з портів Боспорського царства. Скіфи, побачивши успіх походів готів, вирішили вчинити власний похід, для чого за допомогою бранців та грошей купців збудували власні кораблі.

Остаточно залишки державної організації Малої Скіфії в Криму було ліквідовано внаслідок утворення Гунської імперії у 370-х рр. Ця імперія взяла джерелом своєї історичної легітимності історію Великої Скіфії, бувши при цьому багатокультурною і багатоетнічною. Скіфський світ у Криму розпався на окремі поселення, не об’єднані єдиною владою, і поступово злився із сарматами, таврами, а також нащадками грецьких переселенців.

Водночас, і через тисячоліття після навали сарматів та зникнення державності Скіфії територію України продовжують найчастіше називати Скіфією, а її населення – скіфами. Зокрема, для Візантії з самого початку появи Київської Русі було властиво називати вояків київського князя скіфами або тавроскіфами. В «Історії» візантійського історика Лева Диякона X ст. н. е. війська київського князя Святослава названі скіфами 63 рази, росами – 24 рази, тавроскіфами – 21 раз і таврами – 9 разів. Невідомий візантійський поет X ст. у своїй поемі, присвяченій походові князя Святослава на Візантію 970 р., пише: «Армія русів загрожує нам, плем’я скіфське жадає убивства, іноземці грабують твоє місто, іноземці, яких раніше одна твоя (імператора Никифора Фоки) статуя біля воріт Візантії дрижати змушувала від страху». Візантійський історик Лев Диякон у своїй історії пише про вояків князя Святослава: «Кажуть, що скіфи шанують таїнства еллінів, приносять за язичницьким обрядом жертви і п’ють за померлих, навчившись цьому, можливо, у своїх філософів Анахарсиса і Замолксиса». Таким чином, Лев Диякон прямо пов’язує скіфських філософів Анахарсиса і Замолксиса (VІ-V ст. до н. е.) з русинами.

Мала Скіфія у Нижній Наддніпрянщині і в Криму у перших століттях нашої ери залишалася сильною державою, яка здійснювала періодичний тиск на Боспорське царство та Херсонес, підтримувані Римською імперією. Саме на скіфах зупинилася експансія Римської імперії на Схід Європи. Велика Скіфія, а також Мала Скіфія в Криму і Нижній Наддніпрянщині та скіфське населення на території України залишили глибокий слід в історії України та етногенезі українського народу.

Мовою першоджерел:

«Протоген, успадкувавши від батька прихильність до народу, все життя продовжував говорити й діяти найкращим чином: коли цар Сайтафарн прибув у Канкіт і вимагав дарунків, а громадська скарбниця була порожня, він на прохання народу дав 400 золотих; чимало дарунків було вигідно приготовано для царя; і коли віддано було на відкуп спорядження посольства в резиденцію царя [Сайтафарна] за постановою, за якою відкупники повинні були одержати від міста 300 золотих, і коли за часів жерця Плистарха знову трапився сильний голод, Протоген перший, коли відбулися збори, обіцяв на закупівлю хліба 1 000 золотих, які негайно приніс і дав…

Коли цар Сайтафарн з’явився на ту сторону за дарунками й архонти, скликавши народні збори, оголосили про прибуття царя й про те, що в скарбниці немає ніяких грошей, Протоген, виступивши, дав 900 золотих; тоді ж посли, Протоген і Аристократ, взяли ці гроші й з’явилися до царя, але цар, не задоволений дарунками, розгнівався й виступив у похід…

Коли найбільша частина міста з боку ріки, а саме весь район гавані й прилегла до колишнього рибного ринку, не була оточена стіною, а перебіжчики сповіщали, що галати й скири уклали союз і зібрали великі сили, які й з’являться зимою, а на додачу ще фісаміти, скіфи й савдарати шукають укріпленого місця, так само боячись жорстокості галатів, і коли внаслідок цього багато хто впав у відчай та приготувався залишити місто, а разом з тим у країні трапилося багато й інших сумних подій, [Протоген] обіцяв сам вибудувати обидві стіни й наперед запропонував усі видатки на них. І коли все в місті перебувало в занепаді внаслідок воєн і неврожаїв і кошти зовсім виснажилися, так що народ внаслідок цього попросив його зробити місячні відстрочки й подбати про кредиторів і боржників, він перший, хоча борги йому й батькові його сягали до 6 000 золотих, запропонував народу розпоряджатися ним як їм завгодно, і коли народ попросив його пробачити боржникам їхні борги, він усім усе пробачив, вважаючи, що для нього немає нічого дорожчого за прихильність до нього народу».

Напис на плиті з декретом на честь громадянина Ольвії Протогена, III ст. до н. е.

«Тут же [поблизу Ольвії] перебуває безліч солеварень, де закуповує сіль більшість варварів, а також греки й скіфи, які живуть у Херсонесі Таврійському. Обидві ріки [Дніпро й Південний Буг] впадають у море біля місцевості Алектор, що належить, як кажуть, дружині сарматського царя. Місто борисфенітів [Ольвія] за своєю величиною вже не відповідає своїй колишній славі, чому провиною постійні війни й руйнування. Адже це місто, побудоване дуже давно, у самій гущавині варварських племен і при тім, мабуть, найбільш войовничих, постійно піддається нападам і не раз бувало захоплене ворогами. Останнє й найбільш страшне руйнування воно перетерпіло близько ста п’ятдесятьох років тому. У ту пору гети захопили й це місто, і багато інших по лівому березі Понту до самої Аполонії. Тому становище греків, що жили в цьому краї, стало дуже тяжким: деякі міста зовсім не були заселені заново, інші – ледь-ледь, причому переважно в них оселилися варвари. Чимало міст у різних областях піддавалися захопленню й руйнуванню, тому що грецькі поселення розсіяні всюди. Однак борисфеніти після руйнування свого міста знову, зібравшись разом, заселили його, очевидно, відповідно до бажання скіфів, які хотіли вести торгівлю із греками, що приїжджали в цю гавань…

Повз нас промчав верхи Калістрат. Він зійшов з коня, доручив його своєму супутнику й підійшов до мене, досить благопристойно тримаючи руки під плащем; на поясі в нього висів довгий меч – звичайна зброя вершників, він носив шаровари, взагалі був одягнутий по-скіфськи, а на плечах в нього був короткий легкий чорний плащ, як заведено в борисфенітів; вони воліють одягатися в усі чорне, очевидно, дотримуючись прикладу одного скіфського племені – «меланхленів» [«чорних плащів»], які, на мою думку, одержали цю назву від греків. І хоча самі мешканці Ольвії говорять по-грецьки не зовсім правильно, оскільки живуть серед варварів, але «Іліаду» майже всі знають напам’ять».

Діон Хрисостом, Борисфенітська промова, кінець І ст. н. е.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*