Скіфська культура

§ 2. Скіфська культура

Найбільш виразно скіфське мистецтво представлене в так званому «звіриному стилі», характерному зображенням реальних та фантастичних тварин у русі, фізичній та емоційній напрузі. Цей стиль, присутній у багатьох народів індоіранського походження, у скіфів набув найбільш мистецьких форм. Тварини та люди зображені не статично, як це було звично для інших народів, а немов живі – в динаміці напруження, руху й боротьби. На території України знайдено величезну кількість прикрас, зброї, дзеркал, кінської збруї, оформленої в цьому стилі. Скіфський «звіриний стиль» в мистецтві справив значний вплив на мистецтво народів Східної та Центральної Європи – кельтів, фракійців, готів та ін. Навіть греки Північного Причорномор’я починають масове виробництво ювелірних прикрас у скіфському стилі.

«Звіриний стиль» залишив надзвичайно сильний слід в оригінальному мистецтві Київської Русі, проіснувавши протягом усієї історії цієї держави. Мистецтво Київської Русі зазнало потужного впливу скіфського, а також сарматського мистецтва. Для Чернігова зображення у «звіриному стилі» навіть стало символом сучасного міста. Особливо рельєфно «звіриний стиль» було представлено у будівлях Києва, Чернігова, Переяслава, Галича, а також на знаменитих пластинчатих браслетах, широко розповсюджених за часів Київської Русі. На цих браслетах зображені типові персонажі скіфської тематики в «звіриному стилі» – птахи, собаки з крилами, барси, грифони тощо. Характерні зображення птахів – майже точні копії скіфських аналогів, присутні у пам’ятках Київської Русі через більш ніж тисячу років після скіфів. Це й не дивно, адже сучасна територія України включає в себе практично всю територію Великої Скіфії (держави, що існувала в VІІ-ІІІ ст. до н. е.) та всю територію Малої Скіфії у Криму й Нижній Наддніпрянщині (III ст. до н. е. – IV ст. н. е.).

Найбільш високорозвиненим у скіфів було зброярство, ювелірне ремесло, гончарство, ткацтво з льону.

За фізичним типом скіфи були європеоїдами, тобто мали звичну європейську зовнішність. Вони носили широкий, вільний одяг, зокрема шаровари, підстригали волосся «в кружок», тобто «під горщик».

З V ст. до н. е. скіфи переходять до класичного містобудування, хоча на слов’янських землях Великої Скіфії міста-фортеці існували й до того. З V ст. до н. е. ремісничою столицею Великої Скіфії стає Кам’янське городище (поблизу м. Кам’янка-Дніпровська на Запоріжжі). Загальна площа міста становила 12 квадратних кілометрів. Частину цього городища нині затоплено водосховищем. Кам’янське городище було оточене двома рядами валів і ровів, а також стрімкими урвищами над ріками Дніпром і Конкою. Основним заняттям мешканців міста було забезпечення скіфів металевими виробами, насамперед зброєю, а також ткацтво й гончарство.

З кінця III ст. до н. е. столицею Малої Скіфії стає місто Неаполь Скіфський (сьогодні на околиці м. Сімферополя в Криму). За архітектурою Неаполь Скіфський практично не відрізнявся від сучасних йому значних грецьких міст. За часів Малої Скіфії у Криму та на Нижньому Дніпрі заснована ціла мережа скіфських міст та фортець, зокрема Хаб, Палакій та ін. Скіфи також використовували для господарства та оборони міста, відвойовані у Херсонеса. Зокрема, у II ст. до н. е. скіфи захопили херсонеську фортецю Чудову Гавань (нині на території смт. Чорноморське в Автономній Республіці Крим) та Керкинтиду (нині на території м. Євпаторії).

До семи найвидатніших мудреців світу греки зараховували єдиного негрека – скіфського мудреця Анахарсиса (VI ст. до н.е.). Йому за античних часів навіть приписували винахід якоря і гончарного кола. Анахарсис мандрував Грецією в VI ст. до н. е. До сьогодні дійшло близько 50 його коротких висловів, загалом же він написав 800 віршів. Відомо, що в III ст. до н. е. його вислови навіть завчали напам’ять грецькі школярі. Про Анахарсиса з великою пошаною згадують Цицерон, Плутарх та багато інших античних діячів і філософів. У своїх висловах Анахарсис представляється як людина, що вважає багатство за марноту, вірить у Бога й безсмертя душі, вважає природний порядок речей найкращим, найвище цінує свободу. Скіф пише, захищаючи своє походження: «Елліни – мудрий народ, але ні в якому разі не мудріший за варварів, у яких боги не відняли здатності пізнавати прекрасне… Ознаки дурості, як і ознаки розуму, у варварів і еллінів одні й ті ж самі». Також в Афінах був знаменитий скіфський мудрець і лікар Токсаріс, який, на відміну від Анахарсиса, походив не з царського роду, а з простих скіфів. Також один із найзнаменитіших ораторів античного світу, політичний діяч Греції Демосфен (384-322 рр. до н.е.) мав змішане греко-скіфське походження.

Тісно спілкуючись із греками та іншими народами, скіфи захищали свою самобутність від іноземних впливів. Зокрема, в V ст. до н. е. скіфи підняли повстання проти свого царя Скіла, сина царя Аріапіта й гречанки, за те, що той переймав грецькі звичаї. Скіл збудував для себе в Ольвії палац і місяцями усамітнювався там, залишаючи скіфське військо за містом. У місті він брав участь у так званих «вакханаліях» – служіннях грецькому божеству Вакху, які супроводжувалися танком і «вакхічною» поведінкою, немов у божевільних. Скіфи вважали, що не може існувати божество, яке робить людей божевільними. Дізнавшись про вчинок царя Скіла, скіфи скинули та згодом стратили його.

Греки характеризували скіфів досить позитивно, особливо у порівнянні з іншими «варварами». У багатьох грецьких філософів та в громадській думці стародавньої Греції сформувалися стійкі погляди щодо «чесних, незіпсованих» скіфів, «найсправедливіших із людей». Грецький історик Ефор у IV ст. до н. е. пише, що скіфи «перевищують усіх людей у справедливості». Ефор описує скіфів як народ, що утримав недоторканими добрі, справедливі звичаї, втрачені греками. Відомо, що за його часів в Афінах із скіфів набирали поліцейських-лучників для підтримання порядку в місті.

Апостол Ісуса Христа Павло в «Посланні до колосян» у І ст. н. е. писав, що в християнстві немає ні елліна, ні юдея, ні варвара, ні скіфа, засвідчивши виокремлення в античному світогляді скіфів від решти «варварських» народів.

Влада скіфського царя була спадковою і належала родові паралатів (або царських скіфів). Така система правління збереглася на території України до часів Київської Русі, де великокняжа влада вважалася власністю всього роду Рюриковичів. Цим Україна відрізнялася від Західної Європи, де володар вже сам по собі вважався легітимним джерелом влади. Скіфський цар постійно об’їжджав свої володіння з метою збору данини й тривалий час мешкав у своїх підданих. Такі традиції здійснення державної влади тривали тисячоліттями. Так само робили й перші київські князі, вирушаючи за даниною в «полюддя».

У скіфів існував звичай побратимства, яке скріплювали особливим обрядом, що передбачав змішування крові й вина, «освячення» зброї тощо. Цей звичай дожив до часів Київської Русі (зокрема, відомо, що київський князь Святослав Завойовник мав побратимів) та повнокровно проіснував в Україні аж до часів козацтва. Обрядовість козацького побратимства в цілому відтворювала скіфський звичай, описаний античними істориками.

Скіфи використовували на письмі переважно грецьку мову. На скіфських монетах із зображеннями скіфських царів їхні імена підписано грецькими літерами. На сьогодні збереглося понад двісті власних слів скіфської мови. Ця мова мала низку цікавих особливостей. Так, у скіфській мові не було звука «ф», точніше, він читався як «хва». Також існував характерний фрикативний звук «г», що виокремлює українську серед більшості інших слов’янських мов. У скіфській мові часто вживалися звуки «дж» і «дз», а також був присутній «ікавізм» – поширення літери «і» в коренях слів. Названі властивості вповні представлені в українській мові.

Спільне співжиття іранських народів та предків слов’ян, співжиття скіфів і слов’ян у межах Великої Скіфії зумовило наявність багатьох слів, спільних для скіфів та слов’ян. Це, зокрема, такі древні слова, як «Бог», «рай», «святий», «ящір», «див», «дощ», «гадати», «хорт», «синій», «хвала», «волос, ворс», «собака», «меч», «ячмінь», які є в індоіранських мовах та в українській мові.

Оскільки предки українців мали найдовшу історію взаємодії зі скіфами та іншими іраномовними народами, в українській мові існує чимало слів скіфського походження, яких немає в інших слов’янських мовах: «жати», «стерня», «збіжжя», «хата», «степ», «ненька», «гуня» (вовняна одежа), «питає», «страва», «брама», «варта», «гарний» тощо.

Багато власних назв в Україні мають скіфо-сарматське походження. Це стосується всіх річок з коренем Дн-, Дон-, Рос-, тощо (Дніпро, Дністер, Дон, Донець, Дунай, Рось, Росава тощо). «Дон» сарматською мовою означає «вода». Від цього ж кореня й назви рік Дніпро, Дунай, Дністер, Донець тощо. Грецька назва Дніпра «Борисфен» походила від скіфського слова «варос», що праіранськими мовами означає «широкий». Давня назва Азовського моря «Меотида» походить від індоіранського слова «mai» – «мати». У давнину Азовське море розглядали як «матір» Чорного моря.

Назва міста Керч походить від індоіранського слова «krka» – «горло», «протока». Ця назва також була занесена сарматами на узбережжя Хорватії, де є острів і ріка з такою ж назвою. Імена царів скіфів Скіл і Скілур, найімовірніше, походили від слова «сокіл», який був символом царської влади в іраномовних народів.

Головними божествами скіфів були Папай і Табіті. Пряме відношення до скіфського Папая має український казковий персонаж, який зберігся досі у фольклорі – Бабай. Назва Табіті зв’язана з іранським коренем «tap» – «горіти», звідси походить одне із значень слова «топити» – «підтримувати вогонь». Божеством війни у скіфів був Арес (Ярес), якому в кожній області Скіфської держави створювали гігантські святилища з хмизу й деревини, увінчані стародавнім мечем.

Існують достовірні дані про поширення християнства серед скіфів. Зокрема, численні античні твердження свідчать про те, що апостол Андрій проповідував у Скіфії і «пом’якшив проповіддю скіфів». Тож, діяльність апостола Андрія у Скіфії була успішною. Церковні письменники ІІІ-ІV ст. називають скіфів серед народів, де прийнялося християнство. За деякими античними даними, апостол Андрій дійшов по Дніпру «доки Борисфен судохідний».

Українські літописи стверджують, що апостол Андрій дійшов до майбутнього місця заснування Києва, де на місці нинішньої Андріївської церкви заявив: «Вірте мені, що на цих горах возсіяє благодать Божа; велике місто буде тут, і Господь воздвигне там багато церков і просвітить церковним хрещенням усю Руську землю». Легенда про відвідування апостолом Андрієм Дніпровських круч біля Києва була загальнопоширеною за часів Київської Русі. У 1086 р. Великий Київський князь Всеволод наказав збудувати в Києві Андріївську церкву на честь його відвідин Скіфії.

Скіфська культура, що відзначалася яскравою експресивністю та самобутністю, здобула місце в колі розвинених культур стародавнього світу. Греки й римляни, відокремлюючи скіфів від решти «варварських» народів, тим самим визнавали їхню культурну розвиненість. Культурні досягнення скіфів, зокрема елементи скіфського «звіриного стилю», були успадковані Київською Руссю та її прямим спадкоємцем – Україною.

Пектораль-Історія в школі

Пектораль із Товстої могили — пектораль (нагрудна прикраса) скіфського царя IV століття до н. е.

Мовою першоджерел:

«Ми вважаємо скіфів найбільш справедливими людьми, найменш схильними до злого умислу, які також є більше стримані і незалежні від інших, ніж ми… До великої посудини вливають (вино) і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. Після того занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і дротик. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а потім п’ють з чаші і ті, хто клянеться, і найповажніші з присутніх… Анахарсіс, Абаріс і деякі інші скіфи, їм подібні, користувалися великою славою серед еллінів саме тому, що вони виявляли характерні риси свого племені: люб’язність, простоту, справедливість».

Страбон, І ст. до н. е.

«Вони люблять війни й різанину… Навіть при укладанні договору проливається кров: ті, хто домовляються, завдають собі рани, змішують кров, що виступила в них, і п’ють її; це вважається в них найбільшою запорукою вірності».

Помпоній Мела, І ст. н. е.

«Скіфи засуджують греків за вакхічні несамовитості. Адже, за їхніми словами, не може існувати божество, яке робить людей божевільними. Коли цар прийняв посвячення в таїнства Вакха, якийсь мешканець Ольвії, звертаючись до скіфів, насміхаючись, сказав: «От ви, скіфи, насміхаєтеся над нами за те, що ми здійснюємо служіння Вакху і нас в цей час охоплює несамовитість. А тепер цим захоплений і ваш цар. Якщо не вірите, йдіть за мною, і я покажу вам це!» Керівники скіфів пішли за ним. Він таємно провів їх на міську стіну й увів у вежу. Бачачи Скіла, який проходив повз них з натовпом вакхантів у вакхічній несамовитості, скіфи страшенно обурилися. Спустившись із вежі, вони потім розказали про побачене усьому війську. Після цього, коли Скіл повернувся додому, скіфи підняли проти нього повстання й проголосили царем Октамасада».

Геродот, «Історія» (431-425 рр. до н.е.).

«Заздрість і пристрасть – явні ознаки негідної душі. Заздрість змушує гірко переживати, коли друзі й співгромадяни тішаться благоденством, а пристрасть викликає надію, що спирається лише на порожні слова. Скіфи не люблять таких людей і радіють, коли іншим добре, і прагнуть лише того, що здається їм розумним. Ненависть, злість і будь-яку пристрасть, яка викликає невдоволення, вони завжди рішуче відкидають як такі, що шкодять душі».

Скіфський філософ Анахарсис, VI ст. до н. е.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*