Скіфи

§ 4. Скіфи

Скіфами називалися племена, що мешкали на території Північного Причорномор’я. Греки так їх і називали, перси звали їх саками, а самі себе скіфи в V ст. до н. е. називали околотами – за іменем свого царя Скіла. Імена Скіл і Скілур були найпоширенішими серед скіфських царів.

Практично вся територія Великої Скіфії – першого ранньодержавного утворення на території України, вкладається в межі сучасних кордонів України. Західний і східний кордони Великої Скіфії визначалися дуже чітко – відповідно по р. Дунаю і р. Дону. Уже в V ст. до н. е. історики описують Скіфію як єдине ціле, чітко відокремлюючи її від інших земель у межах квадрата, нижньою основою якого було північне узбережжя Чорного та Азовського морів. Обшири Великої Скіфії простягалися вшир на 700 км від Дунаю до Дону і приблизно на стільки ж – вглиб, від Чорного й Азовського морів майже до впадіння у Дніпро Прип’яті, утворюючи гігантський квадрат, який у загальних контурах мало не збігається з кордонами сучасної України.

Предки індоіранського населення постійно мешкали в Україні з часу розподілу індоєвропейської цілісності (тобто з початку 4 тисячоліття до н. е.). Предки індоіранців здійснювали міграції в східному напрямі в 2 тисячолітті до н. е. Одне з таких племен, яке греки називали скіфами, повернулося на історичну Батьківщину з Азії, підкорило місцеве індоіранське та праслов’янське населення й дало поштовх до створення Великої Скіфії – державного утворення, у якому це плем’я відігравало головну роль. Серед племен у межах території Великої Скіфії мешкали й праслов’янські племена.

Міграція скіфів на територію України, тобто їхнє повернення, сталася наприкінці VIII – у VII ст. до н. е. Після витіснення кімерійців частина скіфів залишилася на території України, а частина рушила слідом і дійшла до Передньої Азії, де скіфські загони перебували кілька десятиліть.

Згідно з античними істориками, скіфи в V ст. до н. е. вважали себе автохтонними мешканцями на території України і стверджували, що вони прожили над Дніпром тисячу років. Це датування (середина 2 тисячоліття до н. е.) співвідноситься з виникненням на просторах степів України зрубної культури, яку науковці пов’язують з праіранцями, котрі саме в той час розселилися з території України на схід. Також, за Геродотом, який відвідував землі Скіфії у V ст. до н. е., скіфи мали стародавню міфологію, пов’язану з Дніпром, чого не могло бути в народу, який уперше прийшов на ці землі всього за двісті років до Геродота. Геродот навіть називає одне з племен скіфів «борисфенітами», тобто «дніпрянами».

Частина скіфів була кочовиками (у степу), а частина – землеробами (у лісостеповій і лісовій частинах України). Відомо, що серед священних предметів скіфів були плуг, ярмо, сокира й чаша (чашу скіфи завжди носили з собою на поясі). Природно, що такі предмети не могли бути священними у народу, який би був виключно кочовим.

За скіфської доби на Правобережжі й частині Лівобережжя України розвинулася яскрава й самобутня землеробська скіфська культура. Вона має скіфські риси разом із різко вираженим землеробським характером. На зміну невеликим поселенням і фортецям приходять великі городища з потужними дерев’яними фортецями й валами, зокрема Немирівське, Мотронинське, Трахтемирівське та ін. Ці фортеці за скіфських часів досягали незвичайно великих розмірів та мали не лише власні стіни та вали, але й оборонні споруди на підступах. Так, на оборонні вали в околицях лише одної з фортець – Мотронинського городища – пішло більше матеріалу, ніж на знамениту піраміду Хеопса в Єгипті. Фортеці скіфського часу мають, як правило, значно більший розмір, ніж фортеці часів Київської Русі. Відбувається приплив скіфського населення у лісостепову зону та значний культурний вплив степовиків на місцеве землеробське населення. На одвічних слов’янських землях Правобережжя Дніпра аж до Західного Поділля й Прикарпаття із VII ст. до н.е. поширюється виразний скіфський набір озброєння. Спільне мирне співіснування власне скіфів та предків слов’ян у межах Великої Скіфії призвело до змішування етносів.

Сусідами скіфів були на заході – агафірси (фракійські племена), на півночі – неври (балтські племена), на північному сході – неіндоєвропейські племена андрофагів (фіно-угорські племена), на сході – сармати. Меланхлени жили в степах на північ від царських скіфів.

Водночас у межах самої території Великої Скіфії існувала низка етнічних спільнот. Царські скіфи мали кочовища між низов’ям Дніпра і Дону. Греки мешкали у своїй колонії Ольвії (поблизу с. Парутине Очаківського р-ну Миколаївщини). Починаючи з VI ст. до н. е. греки заснували низку інших міст на північних берегах Чорного моря. Змішане греко-скіфське населення мешкало поблизу Ольвії.

Скіфи-орачі та скіфи-землероби жили на Правобережжі та Лівобережжі Дніпра. Саме вони становили більшість населення Великої Скіфії. Вочевидь, серед них були й предки слов’ян. Скіфський цар Аріант, що правив у VII ст. до н. е., провів своєрідний «перепис» населення, змусивши всіх мешканців віддати йому по одному мідному наконечнику для стріл. Потім з цих наконечників було виплавлено гігантський казан, розмір якого свідчив про те, що населення Великої Скіфії на той час могло становити вже кілька мільйонів осіб. Давньогрецький історик Геродот пише: «Одні кажуть, що скіфів є безліч, проте інші кажуть, що власне скіфів серед них дуже мало».

Пектораль-Історія в школі

Пектораль із Товстої могили — пектораль (нагрудна прикраса) скіфського царя IV століття до н. е.

Крім того, в межах Скіфії в лісостепових регіонах Лівобережжя мешкало плем’я будинів. Головне їхнє місто Гелон, за даними сучасників, мало довжину стін у 30 стадій, тобто більше ніж 5 кілометрів кожна. Залишки цього міста, які нині називаються Нільським городищем, знайдено біля с. Більська Котелевського р-ну на Полтавщині. Більське городище є найбільшим поселенням скіфської доби з гігантським для свого часу розміром та довжиною оборонних валів і ровів – понад 35 кілометрів. Основним заняттям населення Більського городища було землеробство й скотарство, мідноливарне та ковальське виробництво, ткацтво. Уламки посуду грецького виробництва VІ-ІV ст. до н. е. свідчать про торгівельні зв’язки з античними державами Північного Причорномор’я. На півдні Криму жило войовниче індоєвропейське плем’я таврів, яке в культурному сенсі стояло нижче за скіфів, але часто було союзне з ними. Греки повідомляли про лютий норов таврів, зокрема про їхню негостинність до грецьких мореплавців, яких вони часто страчували.

Скіфи спочатку ховали своїх царів у місцевості Герра – на відстані 40 днів плавання від Чорного моря уверх по Дніпру (у районі сучасної Київщини). В околицях Києва і Василькова фіксуються сотні курганів ранньоскіфського часу, серед них найбільші – «Переп’ятиха», «Три брати» біля с. Мар’янівка, курган біля с. Іванковичі тощо. Водночас з IV ст. до н. е. найбагатші кургани, які належали одному зі скіфських племен – царським скіфам (самі скіфи називали це плем’я паралатами), – фіксуються на території сучасних Дніпропетровської і Запорізької областей, тобто безпосередньо в місцях розселення царських скіфів.

Прихід скіфів на територію України фактично був їхнім поверненням. Могутній племінний союз скіфів дозрів до рівня державності уже до середини І тисячоліття до н. е., об’єднавши в тому числі й праслов’ян. Таким чином, значно раніше, ніж у більшості регіонів Європи, в Україні створилися умови для державного життя та об’єднання в межах держави Великої Скіфії майже всієї території України.

Мовою першоджерел:

«За військовою потужністю й чисельністю війська зі скіфами взагалі не може зрівнятися жоден народ. І не лише в Європі, але навіть і в Азії немає народу, який сам по собі міг би встояти проти скіфів, якби вони були в єдності. Однак у сенсі здорового глузду та розуміння життєвих потреб скіфи не піднімаються до рівня інших народів». Фукідід, «Історія» (423-411 рр. до н.е.)

«За словами скіфів, народ їхній – молодший від усіх. А походив він наступним чином. Першим мешканцем цієї ще не заселеної тоді країни була людина на ім’я Таргитай. Батьками цього Таргитая, як кажуть скіфи, були Зевс і дочка ріки Борисфену (Дніпра) (я цьому, звичайно, не вірю, незважаючи на їхні твердження). Такого роду був Таргитай, а в нього було троє синів: Ліпоксаїс, Апоксаїс і наймолодший – Колаксаїс. За часів їхнього царювання на землю з неба впали золоті речі: плуг, ярмо, сокира і келих. Першим побачив ці речі старший брат. Тільки він підійшов, щоб підняти їх, як золото загорілося. Тоді він відступив, і наблизився другий брат, і знову золото запалало полум’ям. Так вогонь палаючого золота відігнав обох братів, але, коли підійшов третій, молодший брат, полум’я погасло і він відніс золото до себе в дім. Тому старші брати згодилися віддати царство молодшому.

Так от, від Ліпоксаїса, як кажуть, походить скіфське плем’я, зване авхатами, від середнього брата – плем’я катіарів і траспіїв, а від молодшого з братів – царя – плем’я паралатів. Всі племена разом називаються сколотами, по імені царя. Елліни ж звуть їх скіфами.

Так розказують скіфи про походження свого народу. Вони думають, що з часів першого царя Таргитая до вторгнення в їхню землю Дарія минуло якраз 1000 років…

Ближче за всіх від торговельної пристані борисфенітів (міста Ольвії) (а вона лежить приблизно в середині всієї припонтійської землі скіфів) мешкають калліпіди – еллінські скіфи; за ними йде інше плем’я під назвою алізони. Вони поряд із калліпідами ведуть однаковий спосіб життя з іншими скіфами, однак сіють і харчуються хлібом, цибулею, часником, чечевицею і просом. Північніше алізонів мешкають скіфи-землероби. Вони сіють зерно не для власного споживання, а на продаж. Нарешті, ще вище живуть неври, а північніше неврів, наскільки я знаю, йде вже безлюдна пустеля. Це все – племена по ріці Гіпанісу (Південний Буг) на захід від Борисфена.

За Борисфеном же з боку моря спочатку простягається Гілея, а на північ від неї живуть скіфи-землероби. їх елліни, що живуть на ріці Гапаніс, звуть борис-фенітами, а самі себе ці елліни звуть ольвіополітами. Ці землероби-скіфи займають область на три дні шляху від ріки Пантікапа, а на північ – на одинадцять днів плавання вверх по Борисфену. Вище від них далеко тягнеться пустеля. За пустелею живуть андрофаги – особливе, але зовсім не скіфське плем’я. А ще на північ простягається справжня пустеля, і ніяких людей там, наскільки мені відомо, більше немає.

На схід від скіфів-землеробів, на другому боці ріки Пантикапа, мешкають скіфи-кочовики; вони зовсім нічого не сіють і не орють. У всій землі скіфів, крім Гілеї, не зустрінеш дерев. Кочовики ці займають область на схід на десять днів шляху до ріки Герра.

За рікою Герра ідуть так звані царські володіння. Живе там найбільш доблесне й найбільш численне скіфське плем’я. Ці скіфи вважають інших скіфів підвладними собі. їхня область на півдні сягає Таврії, а на схід – до рову, викопаному нащадками сліпих рабів, і до гавані біля Меотійського озера (Азовського моря) на ім’я Кремни. Інші ж частини їхніх володінь межують також із Танаїсом (Доном)… Згідно з одними повідомленнями, скіфи дуже численні, а за іншими – корінних скіфів, власне кажучи, дуже мало…

Якщо прийняти Скіфію за чотирикутник, дві сторони якого витягнуті до моря, то лінія, що йде всередину країни, за довжиною і шириною буде абсолютно однакова із приморською лінією. Адже від гирла Істра (Дунаю) до Борисфену (Дніпра) 10 днів шляху, від Борисфену до озера Меотиди (Азовського моря) ще 10 днів і тоді від моря всередину країни до меланхленів, що мешкають вище від скіфів, 20 днів шляху…

Північніше від цих царських скіфів мешкає інше, не скіфське плем’я меланхленів. Північніше меланхленів, наскільки мені відомо, простягається болотиста і безлюдна країна. За рікою Танаїсом – уже не скіфські краї, але перші земельні володіння там належать савроматам. Савромати займають землю на північ, починаючи від затоки Меотійського озера, на п’ятнадцять днів шляху, де немає ані диких, ані саджених дерев. Вище від них мешкають, володіючи другим наділом, будини. Земля тут вкрита густим лісом різної породи…

Північні частини Скіфії, що простираються всередину материка, вверх по Істру, межують спочатку з агафірсами, потім з неврами, потім з андрофагами, і, нарешті, з меланхленами…

Агафірси – найбільш зніжене плем’я. Вони звичайно носять золоті прикраси і разом сходяться з жінками, щоб всім бути братами як рідні і не заздрити й не ворогувати між собою. В іншому їхні звичаї схожі з фракійськими.

У неврів звичаї скіфські. За одне покоління до приходу Дарія їм довелося залишити всю країну через зміїв. Оскільки не тільки з власної землі прибуло безліч змій, але ще більше напало з пустелі всередині країни…

Серед усіх племен найбільш дикі звичаї у андрофагів. Вони не знають ні судів, ні законів, і є кочовиками. Одежу вони носять подібну до скіфської, але мова в них особлива. Це єдине плем’я людожерів у тій країні.

Всі меланхлени носять чорний одяг, від чого і походить їхня назва. Звичаї у них скіфські…

Савромати говорять по-скіфськи, але здавна неправильно, оскільки амазонки погано засвоїли цю мову. Що стосується шлюбних звичаїв, то вони ось які: дівчина не виходить заміж, поки не вб’є ворога. Деякі помирають старими, так і не вийшовши заміж, бо не в змозі виконати звичай…

Всі договори про дружбу, освячені присягою, у скіфів чиняться так. У великий глиняний келих наливають вино, змішане з кров’ю учасників договору (для цього роблять укол шилом чи маленький надріз ножем). Згодом у келих занурюють меч, стріли, сокиру і спис. Після цього обряду промовляють довгі заклинання, а потім як самі учасники угоди, так і найбільш шановані з присутніх п’ють із чаші…

Скіфи засуджують еллінів за вакхічні шаленства. Адже, за їхніми словами, не може існувати божество, яке робить людей божевільними…

Серед усіх відомих нам народів тільки скіфи мають одне, проте найбільш важливе для людського життя мистецтво. Воно полягає в тому, що жодному ворогові, який нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися…

Раз на рік кожен правитель у своїй окрузі готує жбан для змішування вина. Із цього жбана п’ють лише ті, хто вбив ворога. Ті ж, кому ще не довелося вбити ворога, не можуть пити з цього жбана, а повинні сидіти в стороні як знеславлені. Для скіфів немає більшого сорому. Навпаки, тим, хто вбив багатьох ворогів, підносять по два кухлі, і вони випивають їх разом…

Гробниці царів знаходяться в Геррах (до цього Борисфен ще судохідний). Коли у скіфів помирає цар, то там виривають велику чотирикутну яму. Приготувавши яму, тіло піднімають на воза, покриваючи воском… Мешканці кожної області, куди привозять тіло царя, при цьому чинять так само, як і царські скіфи. Вони відрізають шматочок свого вуха, обстригають під горщик волосся на своїй голові, роблять колом надріз на руці, роздряпують чоло й ніс і проколюють ліву руку стрілами. Супроводжують тіло ті, до кого воно було привезене раніше. Після об’їзду всіх областей до племен, що живуть у найбільш віддалених областях країни, вони знову прибувають в Герри до царських могил. Там тіло на солом’яних підстилках опускають у могилу, по обох сторонах втикають в землю списи, а зверху настилають дошки і прикривають їх очеретовими килимками. В іншому великому просторі могили ховають також одну з наложниць царя, попередньо задушивши її, а також виночерпія, кухаря, конюха, тілоохоронця, гінця, коней, первенців усіляких домашніх тварин, а також кладуть золоті келихи (скіфи зовсім не використовують для цього срібних і мідних посудин). Після цього всі разом насипають над могилою великий пагорб, причому всі намагаються насипати його якомога вище». Геродот, «Історія» (431-425 рр. до н. е.).

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*