Скіфи
Скіфи – давній народ, який мешкав на території Північного Причорномор’я та відіграв значну роль у формуванні історії України. Греки називали їх скіфами, перси – саками, а самі себе вони в V ст. до н. е. іменували околотами, на честь свого царя Скіла. Ця назва відображає глибокі традиції та самосвідомість народу, який залишив значний слід у культурній і політичній історії регіону.
Територія Великої Скіфії: перша держава на українських землях
Велика Скіфія стала першим ранньодержавним утворенням на території сучасної України. Її межі охоплювали землі від Дунаю на заході до Дону на сході. Історики V ст. до н. е. описували Скіфію як єдине ціле, яке чітко відокремлювалося від інших земель. Її територія простягалася на 700 км у ширину та майже стільки ж у глибину, утворюючи гігантський квадрат, який майже збігається з сучасними кордонами України.
Скіфи відіграли важливу роль у міграційних процесах індоіранських народів. Їхнє повернення на історичну батьківщину з Азії наприкінці VIII – у VII ст. до н. е. спричинило витіснення кімерійців, а також підкорення місцевого індоіранського та праслов’янського населення. Це стало поштовхом до формування державного об’єднання, у якому скіфи відігравали провідну роль. Важливу роль відігравало співіснування скіфів із праслов’янськими племенами, що мешкали в межах Великої Скіфії.
Кочове і землеробське життя скіфів
Скіфи не були суто кочовим народом. Частина племен, зокрема скіфи-орачі та скіфи-землероби, вели осілий спосіб життя, займаючись землеробством на Правобережжі та Лівобережжі Дніпра. Розвиток скіфської культури на цих землях призвів до появи великих укріплених городищ, таких як Немирівське, Мотронинське, Трахтемирівське. Ці поселення мали потужні дерев’яні укріплення, а на їх будівництво витрачалося більше матеріалу, ніж на єгипетські піраміди.
Серед священних предметів скіфів були плуг, ярмо, сокира й чаша. Це свідчить про їхній тісний зв’язок із землеробською культурою. Взаємодія кочового та осілого способу життя призвела до значного культурного обміну між скіфами та місцевими народами, зокрема предками слов’ян.
Політичний устрій та населення Великої Скіфії
У складі Скіфії існувало кілька етнічних груп, серед яких провідну роль відігравали царські скіфи. Їхні кочовища розташовувалися між низов’ями Дніпра та Дону. Також значну частину населення складали скіфи-орачі та землероби. Античні історики, зокрема Геродот, зазначали, що хоча скіфів було багато, власне царських скіфів серед них було відносно небагато.
Сусідніми народами скіфів були агафірси (фракійські племена) на заході, неври (балтські племена) на півночі, андрофаги (фіно-угорські племена) на північному сході та сармати на сході. У лісостеповій зоні Лівобережжя мешкало плем’я будинів, а на півдні Криму – войовничі таври.
Військова могутність та спадщина скіфів
Скіфське військо вирізнялося своєю мобільністю, а їхній набір озброєння вплинув на військову культуру сусідніх народів. На слов’янських землях Правобережжя Дніпра з VII ст. до н. е. поширювався типовий скіфський набір зброї, що свідчить про культурний обмін та зростання впливу скіфів на регіон.
Цікавою сторінкою історії є «перепис» населення, проведений скіфським царем Аріантом у VII ст. до н. е. Він наказав кожному підданому віддати по одному мідному наконечнику для стріл, з яких згодом було виплавлено величезний казан – символ могутності держави. Це підтверджує, що населення Великої Скіфії на той час могло сягати кількох мільйонів осіб.
Археологічні пам’ятки скіфської доби
Скіфські кургани – одна з найважливіших археологічних пам’яток, що дає уявлення про їхній побут і соціальну структуру. Царські поховання спочатку розташовувалися в районі Київщини, а з IV ст. до н. е. – у степах Дніпропетровської та Запорізької областей, де мешкали царські скіфи (паралати).
Одним із найбільших скіфських городищ є Більське городище на Полтавщині, що сягає понад 35 км у довжину оборонних валів. Його мешканці займалися землеробством, скотарством, ремеслами та торгівлею з античними містами Північного Причорномор’я.
Значення скіфів в історії України
Прихід скіфів на територію України був їхнім поверненням до прабатьківщини. Їхній могутній племінний союз досяг рівня державності вже до середини І тисячоліття до н. е., що значно випереджало багато європейських народів. Велика Скіфія стала однією з перших державних утворень на території України, а її історична спадщина відіграла ключову роль у формуванні етнічного складу регіону.
Мовою першоджерел:
«За військовою потужністю й чисельністю війська зі скіфами взагалі не може зрівнятися жоден народ. І не лише в Європі, але навіть і в Азії немає народу, який сам по собі міг би встояти проти скіфів, якби вони були в єдності. Однак у сенсі здорового глузду та розуміння життєвих потреб скіфи не піднімаються до рівня інших народів». Фукідід, «Історія» (423-411 рр. до н.е.)
«За словами скіфів, народ їхній – молодший від усіх. А походив він наступним чином. Першим мешканцем цієї ще не заселеної тоді країни була людина на ім’я Таргитай. Батьками цього Таргитая, як кажуть скіфи, були Зевс і дочка ріки Борисфену (Дніпра) (я цьому, звичайно, не вірю, незважаючи на їхні твердження). Такого роду був Таргитай, а в нього було троє синів: Ліпоксаїс, Апоксаїс і наймолодший – Колаксаїс. За часів їхнього царювання на землю з неба впали золоті речі: плуг, ярмо, сокира і келих. Першим побачив ці речі старший брат. Тільки він підійшов, щоб підняти їх, як золото загорілося. Тоді він відступив, і наблизився другий брат, і знову золото запалало полум’ям. Так вогонь палаючого золота відігнав обох братів, але, коли підійшов третій, молодший брат, полум’я погасло і він відніс золото до себе в дім. Тому старші брати згодилися віддати царство молодшому.
Так от, від Ліпоксаїса, як кажуть, походить скіфське плем’я, зване авхатами, від середнього брата – плем’я катіарів і траспіїв, а від молодшого з братів – царя – плем’я паралатів. Всі племена разом називаються сколотами, по імені царя. Елліни ж звуть їх скіфами.
Так розказують скіфи про походження свого народу. Вони думають, що з часів першого царя Таргитая до вторгнення в їхню землю Дарія минуло якраз 1000 років…
Ближче за всіх від торговельної пристані борисфенітів (міста Ольвії) (а вона лежить приблизно в середині всієї припонтійської землі скіфів) мешкають калліпіди – еллінські скіфи; за ними йде інше плем’я під назвою алізони. Вони поряд із калліпідами ведуть однаковий спосіб життя з іншими скіфами, однак сіють і харчуються хлібом, цибулею, часником, чечевицею і просом. Північніше алізонів мешкають скіфи-землероби. Вони сіють зерно не для власного споживання, а на продаж. Нарешті, ще вище живуть неври, а північніше неврів, наскільки я знаю, йде вже безлюдна пустеля. Це все – племена по ріці Гіпанісу (Південний Буг) на захід від Борисфена.
За Борисфеном же з боку моря спочатку простягається Гілея, а на північ від неї живуть скіфи-землероби. їх елліни, що живуть на ріці Гапаніс, звуть борис-фенітами, а самі себе ці елліни звуть ольвіополітами. Ці землероби-скіфи займають область на три дні шляху від ріки Пантікапа, а на північ – на одинадцять днів плавання вверх по Борисфену. Вище від них далеко тягнеться пустеля. За пустелею живуть андрофаги – особливе, але зовсім не скіфське плем’я. А ще на північ простягається справжня пустеля, і ніяких людей там, наскільки мені відомо, більше немає.
На схід від скіфів-землеробів, на другому боці ріки Пантикапа, мешкають скіфи-кочовики; вони зовсім нічого не сіють і не орють. У всій землі скіфів, крім Гілеї, не зустрінеш дерев. Кочовики ці займають область на схід на десять днів шляху до ріки Герра.
За рікою Герра ідуть так звані царські володіння. Живе там найбільш доблесне й найбільш численне скіфське плем’я. Ці скіфи вважають інших скіфів підвладними собі. їхня область на півдні сягає Таврії, а на схід – до рову, викопаному нащадками сліпих рабів, і до гавані біля Меотійського озера (Азовського моря) на ім’я Кремни. Інші ж частини їхніх володінь межують також із Танаїсом (Доном)… Згідно з одними повідомленнями, скіфи дуже численні, а за іншими – корінних скіфів, власне кажучи, дуже мало…
Якщо прийняти Скіфію за чотирикутник, дві сторони якого витягнуті до моря, то лінія, що йде всередину країни, за довжиною і шириною буде абсолютно однакова із приморською лінією. Адже від гирла Істра (Дунаю) до Борисфену (Дніпра) 10 днів шляху, від Борисфену до озера Меотиди (Азовського моря) ще 10 днів і тоді від моря всередину країни до меланхленів, що мешкають вище від скіфів, 20 днів шляху…
Північніше від цих царських скіфів мешкає інше, не скіфське плем’я меланхленів. Північніше меланхленів, наскільки мені відомо, простягається болотиста і безлюдна країна. За рікою Танаїсом – уже не скіфські краї, але перші земельні володіння там належать савроматам. Савромати займають землю на північ, починаючи від затоки Меотійського озера, на п’ятнадцять днів шляху, де немає ані диких, ані саджених дерев. Вище від них мешкають, володіючи другим наділом, будини. Земля тут вкрита густим лісом різної породи…
Північні частини Скіфії, що простираються всередину материка, вверх по Істру, межують спочатку з агафірсами, потім з неврами, потім з андрофагами, і, нарешті, з меланхленами…
Агафірси – найбільш зніжене плем’я. Вони звичайно носять золоті прикраси і разом сходяться з жінками, щоб всім бути братами як рідні і не заздрити й не ворогувати між собою. В іншому їхні звичаї схожі з фракійськими.
У неврів звичаї скіфські. За одне покоління до приходу Дарія їм довелося залишити всю країну через зміїв. Оскільки не тільки з власної землі прибуло безліч змій, але ще більше напало з пустелі всередині країни…
Серед усіх племен найбільш дикі звичаї у андрофагів. Вони не знають ні судів, ні законів, і є кочовиками. Одежу вони носять подібну до скіфської, але мова в них особлива. Це єдине плем’я людожерів у тій країні.
Всі меланхлени носять чорний одяг, від чого і походить їхня назва. Звичаї у них скіфські…
Савромати говорять по-скіфськи, але здавна неправильно, оскільки амазонки погано засвоїли цю мову. Що стосується шлюбних звичаїв, то вони ось які: дівчина не виходить заміж, поки не вб’є ворога. Деякі помирають старими, так і не вийшовши заміж, бо не в змозі виконати звичай…
Всі договори про дружбу, освячені присягою, у скіфів чиняться так. У великий глиняний келих наливають вино, змішане з кров’ю учасників договору (для цього роблять укол шилом чи маленький надріз ножем). Згодом у келих занурюють меч, стріли, сокиру і спис. Після цього обряду промовляють довгі заклинання, а потім як самі учасники угоди, так і найбільш шановані з присутніх п’ють із чаші…
Скіфи засуджують еллінів за вакхічні шаленства. Адже, за їхніми словами, не може існувати божество, яке робить людей божевільними…
Серед усіх відомих нам народів тільки скіфи мають одне, проте найбільш важливе для людського життя мистецтво. Воно полягає в тому, що жодному ворогові, який нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися…
Раз на рік кожен правитель у своїй окрузі готує жбан для змішування вина. Із цього жбана п’ють лише ті, хто вбив ворога. Ті ж, кому ще не довелося вбити ворога, не можуть пити з цього жбана, а повинні сидіти в стороні як знеславлені. Для скіфів немає більшого сорому. Навпаки, тим, хто вбив багатьох ворогів, підносять по два кухлі, і вони випивають їх разом…
Гробниці царів знаходяться в Геррах (до цього Борисфен ще судохідний). Коли у скіфів помирає цар, то там виривають велику чотирикутну яму. Приготувавши яму, тіло піднімають на воза, покриваючи воском… Мешканці кожної області, куди привозять тіло царя, при цьому чинять так само, як і царські скіфи. Вони відрізають шматочок свого вуха, обстригають під горщик волосся на своїй голові, роблять колом надріз на руці, роздряпують чоло й ніс і проколюють ліву руку стрілами. Супроводжують тіло ті, до кого воно було привезене раніше. Після об’їзду всіх областей до племен, що живуть у найбільш віддалених областях країни, вони знову прибувають в Герри до царських могил. Там тіло на солом’яних підстилках опускають у могилу, по обох сторонах втикають в землю списи, а зверху настилають дошки і прикривають їх очеретовими килимками. В іншому великому просторі могили ховають також одну з наложниць царя, попередньо задушивши її, а також виночерпія, кухаря, конюха, тілоохоронця, гінця, коней, первенців усіляких домашніх тварин, а також кладуть золоті келихи (скіфи зовсім не використовують для цього срібних і мідних посудин). Після цього всі разом насипають над могилою великий пагорб, причому всі намагаються насипати його якомога вище». Геродот, «Історія» (431-425 рр. до н. е.).