Культури мідної доби. Трипільська культура та індоєвропейці

§ 2. Культури мідної доби. Трипільська культура та індоєвропейці

Мідна доба, або енеоліт (від лат. aeneus – мідний і грец. λίθος – камінь) – назва перехідного часу від неоліту до бронзової доби. На території України енеоліт датується серединою 4-3 тисячоліття до н.е. У цей період бурхливо розвивається землеробство й скотарство. Відбувається розшарування всередині суспільств за майновою ознакою в результаті накопичення надлишків, виокремлення племінної знаті, різко зростає міжплемінний обмін. Енеоліт – це період розквіту патріархату, тобто домінування чоловіків у суспільній ієрархії. Це також час формування великих племен, спільних за походженням.

За часів енеоліту на території України жили племена – носії трипільської та ямної культур.

Трипільська культура дістала свою назву від с. Трипілля на Київщині (тут наприкінці XIX ст. видатним українським археологом Вікентієм Хвойкою вперше було виявлено археологічні пам’ятки цієї культури). З трипільською культурою на території України виникло суспільство, що стояло в одному ряду за рівнем розвитку з ранніми цивілізаціями Стародавнього Сходу.

Трипільська культура виникла на основі місцевої неолітичної буго-дністровської культури та на культурних віяннях з Балканського півострова. Трипільська культура зародилася у другій половині 6 тисячоліття до н. е., тобто ще в неоліті. Її розквіт припав на мідну добу, за часів якої вона охоплювала практично всю Правобережну Україну, а також незначну частину Лівобережжя Дніпра поблизу Києва.

За часів трипільської культури відбулося значне збільшення щільності населення України. Площа трипільських поселень сягала декількох десятків, а у випадку окремих поселень-гігантів – 200-450 га. Деякі з поселень налічували понад 2 тисячі жител, розташованих концентричними колами. У таких поселеннях-гігантах, так званих «протомістах», могли жити понад 20 тисяч осіб – колосальна кількість для часів енеоліту. Вочевидь, ці «протоміста» були найбільшими на той час населеними пунктами Європи, а можливо, й усього світу. Населення на всій території трипільської культури становило щонайменше 1 мільйон чоловік. Села трипільців розміщувалися близько одне від одного, як правило, значно ближче, ніж сучасні села, утворюючи великий заселений масив території. Найбільші «протоміста» трипільської культури сконцентровані на території сучасної Черкащини (с. Майданецьке, с. Тальянки та ін.). Поселення складалися з наземних глинобитних жител, часто розділених внутрішніми перегородками. Деякі будинки мали по два житлових поверхи. Приміщення, що служили безпосередньо для житла, опалювалися печами та відкритими вогнищами. В окремих кімнатах було по дві печі, чого вимагав досить холодний клімат України. Поряд з великими (багатосімейними) житлами будувалися й малі (односімейні). Зовні стіни жител розмальовувалися яскравими різнокольоровими смугами. Також розмальовувалися карнизи вікон та дверей, стіни всередині. Ця традиція змогла пережити тисячоліття. За багатьма елементами побудови та розпису житло трипільської культури нагадує традиційну українську сільську хату.

Трипільська кераміка-Історія в школі

Трипільська кераміка

В енеолітичному суспільстві жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо й відігравала значну соціальну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. З середини 5 тисячоліття до н. е. населення трипільської культури почало видобуток мідної руди. На території між Дністром і Дніпром почалася виплавка металу.

Трипільці вирощували пшеницю, овес, просо, ячмінь, виноград, абрикоси, аличу тощо. Розводили велику й дрібну рогату худобу, свиней, коней. Мешканці трипільських поселень полювали за допомогою лука й стріл, на полюванні також використовували собак.

За часів трипільської культури гончарне ремесло досягло надзвичайно високого рівня. Люди потребували великої кількості посуду для зберігання зерна й борошна. Трипільська кераміка займала одне з перших місць у тогочасному світі за досконалістю й розписом. Також з глини ліпили жіночі статуетки, моделі жител, дитячі іграшки, намиста тощо.

За часів пізнього етапу розвитку трипільської культури (з 3200 р. до н. е. до 2600 р. до н. е.) суспільство поступово переходить до патріархату. Під впливом контактів з сусідніми кочовиками у трипільців зростає роль коня в господарстві, поширюється зброя, зокрема «булави», виникають кургани. Мешканці сусідніх культур, у свою чергу, запозичили значну кількість культурних та побутових досягнень трипільців. Кінець трипільської культури стався близько 2600 р. до н. е. Він був зумовлений, вочевидь, змішуванням трипільських племен із сусідніми індоєвропейськими племенами. Археологи зафіксували існування поселень, де більшість чоловіків були трипільцями, а більшість жінок – представницями індоєвропейських племен.

Трипільська культура поширювалася на представників різних етносів. Саме на її периферії зародилася у середині 4 тисячоліття до н. е. середньостогівська культура (названа так за місцем розкопок – назвою урочища Середній Стіг на Запоріжжі). Населення цієї культури мешкало на Нижньому Дніпрі, Нижньому Дону та на суміжних степових територіях, перейшовши від землеробства до осілого скотарства. Середньостогівська культура є праіндоєвропейською, тобто з населення, що було носієм цієї культури в 4-3 тисячоліттях до н. е., надалі розвинулася вся велетенська група індоєвропейських народів, які сьогодні населяють територію від Європи до Америки і Північної Індії.

Існує загалом 13 груп індоєвропейських мов:

Слов’янська група: українська, польська, чеська, словацька, словенська, російська, білоруська, сербо-хорватська, болгарська, македонська мови, мова лужицьких сербів, низка мертвих мов полабських слов’ян, а також церковнослов’янська (книжна мова, живою не була ніколи, спеціально створена слов’янськими просвітниками Кирилом і Мефодієм для релігійної просвіти слов’ян на базі староболгарської мови).

Германська група: норвезька, шведська, німецька, датська, англійська, голландська, фризька, датська мови, а також низка мертвих мов германських народів, зокрема готська.

Балтійська група: мови литовська, латиська, а також мертві пруська і ятвязька.

Кельтська група: мова жива ірландська, «напівживі» бретонська, гельська, валлійська, а також мертва галльська.

Романська група: португальська, іспанська, французька, італійська, провансальська, румунська, а також мертві латина, умбрійська, оскська мови.

Індійська група: мови хінді, урду, мертва мова санскрит.

Іранська група: перська, осетинська, пушту, таджицька, курдська мови, а також мертві мови – давньоперська Авести, скіфська, сарматська, сакська, мови іранських народів Малої Азії тощо. З іранської групи виокремлюється ще північноіранська група іранських мов. До неї належали скіфська, сарматська і, ймовірно, кімерійська мови, тобто мови народів, які після розпаду індоєвропейської єдності довгий час мешкали на території України.

Грецька група: новогрецька мова, а також мертві класична грецька та мікенська.

Фригійська: мертві мови фракійська, гетська, дакійська та фригійська.

Іллірійська група: мова албанська, мертва іллірійська.

Вірменська група: вірменська мова.

Тохарська група: мертва тохарська мова.

Анатолійська група: мертві мови хетська, палайська, лувійська, лідійська тощо.

Спорідненість усіх цих мов учені пояснюють існуванням індоєвропейської прамови.

Ознаками усіх ранніх індоєвропейців є людиноподібні ідоли (відомі в українських степах як «кам’яні баби»), кургани, мотузок в оздобленні кераміки, яким робили звивисті сліди на глині, вохра у поховальному ритуалі, клейноди (скіпетри, булави, сокири), а з часом і віз на колесах. Загалом же до ранніх індоєвропейських рис належать: скотарський напрям економіки, домінування чоловіка в суспільстві, військовий характер суспільства, наявність військової еліти, фортець, культу війни, поклоніння зброї, бойовій колісниці, коню, сонцю, вогню тощо.

Пам’ятки індоєвропейців фіксуються на території України найраніше з усіх інших країн – вже в 4 тисячолітті до н. е. Прабатьківщиною індоєвропейців у сучасній науці найчастіше називається Східна Європа, з неодмінним включенням і території України. Звідси рухливі скотарі мігрували великими хвилями по степовій зоні як на схід до Азії, так і на захід – на Балкани і в Центральну Європу, заселяючи нові території і змішуючись з місцевим населенням.

Приручення коня і початок використання його для верхової їзди найперше в історії відбулося на території України. Рештки перших у світі приручених коней були знайдені в Україні на правому березі Дніпра поблизу с. Деріївки Онуфріївського р-ну Кіровоградської обл. Вони датуються 4 тисячоліттям до н. е., тобто часами існування середньостогівської культури. Зуби цих коней були однаково ушкоджені кістяною вуздечкою. Приручення коня, яке вперше відбулося на території України, стало унікальним за значенням досягненням в історії людства. Ще й через два тисячоліття, у XVII ст. до н.е. високорозвинений Стародавній Єгипет не знав використання коня. Довго у Єгипті мало який сміливець наважувався наближатися до диких коней, яких вважали духами пустелі.

Кіннота та використання возів дали індоєвропейцям вирішальну військову та економічну перевагу над іншими етнічними групами. Ямна культура індоєвропейців (2500-2000 рр. до н.е.), названа так від поховань у ямах під курганами, поширилася значно далі, ніж середньостогівська – від Дунаю до Уралу. Це свідчило про початок масованого розселення людей з території України. Культури, що прийшли на Правобережжя України на зміну трипільській, зокрема культура «шнурової кераміки» (кінець 3 – середина 2 тисячоліття до н.е.), характеризувалися розміщенням поселень на горбах і кручах, що свідчить про життя в умовах постійної тривоги. В той час у могили небіжчиків почали масово класти бойові сокири.

Між окремими частинами індоєвропейської сім’ї племен існували більш або менш близькі відносини. Так, вчені вважають, що слов’яно-германо-балтська єдність проіснувала досить довго – до середини 2 тисячоліття до н. е. Тобто найближчими родичами слов’ян є балтські та германські народи. У свою чергу, до першої половини 2 тисячоліття до н. е. існувала індоіранська єдність, тобто єдність народів, які пізніше заселили Іран та Північну Індію, а також тривалий час населяли територію України (скіфи й сармати).

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*