Додержавний період на території України

§ 3. Додержавний період на території України

Потужна міграція індоєвропейців з території України на схід і на захід була зумовлена виникненням ефективної рухливої економіки скотарів. У той час, як один землероб в умовах трипільської культури міг забезпечити життя родини з кількох осіб, один пастух в умовах скотарського господарства міг забезпечити життя вже кількох десятків або й сотень своїх одноплемінників. Виникає надлишок харчів, який, проте, можливий лише за умов наявності великих пасовиськ. Стрімко зростає населення, яке хвилями переселяється на нові території. За володіння територіями часто спалахували війни.

З 2 тисячоліття до н. е., після міграцій інших індоєвропейців з території України – праіндійців, прагерманців, прабалтів та ін., тут лишилися дві великі гілки індоєвропейського населення – індоіранці (переважно північно-іранські народи) і праслов’яни. Індоіранці – це умовна назва, надана цим народам для спрощення класифікації. Вони мешкали на території України значно раніше, ніж частина цього етнічного масиву дійшла до Ірану та Північної Індії. Ті індоіранці, які лишилися мешкати в Україні, зокрема кімерійці, скіфи й сармати, не жили на території Ірану чи Індії.

На території України індоіранці жили в степах, а праслов’яни в лісах. У широкій лісостеповій зоні відбувається їхня взаємодія. Індоіранці в межах України належали до типового європеоїдного населення. За фізичним типом вони практично не відрізнялися від населення сучасної України. Це добре видно, зокрема, й на художніх зображеннях скіфів та сарматів.

Інших значних етнічних масивів, крім індоіранського і праслов’яно-германо-балтського, з якого поступово виділилися й відійшли з території України прабалти і прагерманці, в Україні не фіксується ще дуже тривалий час – аж до середини І тисячоліття н. е., тобто до початку вторгнень неіндоєвропейських (тюркських) кочовиків на територію України.

Десь на початку 3 тисячоліття до н. е. на території України утворилося племінне індоіранське угруповання під назвою «ар’я», яке потім розділилося на праіндійців і праіранців. Арійці в перших індійських текстах представлялися як могутні завойовники, що рішуче перемагали ворогів.

Зафіксовані арійські слова та власні назви свідчать про близькість усіх індоєвропейських мов, зокрема слов’янських та індоіранських. Так, скажімо, божеством вогню аріїв був Агні, підземного царства – Яма. Сільська громада називалася «грама», загальні збори – «саміті», подібно до «саміту».

Предки германців, балтів та слов’ян на час існування назви «ар’я» вже жили окремо від індоіранців, тобто прямого відношення до аріїв не мали. Після розподілу індоіранської єдності одна частина індоаріїв пішла в Індію, інша в Середню Азію, а частина лишилася в степах України.

До германців арії жодного відношення не мали, крім того, що, як і десятки інших народів, говорили мовою індоєвропейської сім’ї. «Арії» – це дуже стародавня племінна назва інодоіранської групи племен. Проблемою цієї назви стало те, що завдяки перекладам старовинних індійських та іранських текстів, зробленим в XIX ст., тему аріїв відкрили для себе й почали хибно тлумачити окремі людиноненависники в Європі, зокрема в Німеччині.

Із середини 2 тисячоліття до н. е. понад дві тисячі років ключову роль у степах України відігравали племена індоіранської групи – кімерійці, скіфи, сармати, що утворилися після розпаду індоіранської єдності.

З усіх етнічних масивів індоєвропейців, які вийшли з території України, лише предки індоіранців лишилися мешкати тут поряд з предками слов’ян. Причому таке співжиття тривало з 4 тисячоліття до н. е. до 2 тисячоліття н. е. До повної асиміляції останніх індоіранських (сарматських) племен минуло більш ніж чотири тисячі років. Увесь цей час відбувалася взаємодія предків слов’ян та індоіранців.

Скотарські племена на території України вели переважно осілий спосіб життя. Вони були добрими міделиварниками: на території сучасних Дніпропетровської та Херсонської областей виявлено міделиварні майстерні, а в похованнях знаходять чимало зброї.

У середині 2 тисячоліття до н. е. в Україні настає бронзова доба. Бронза – це перший штучно створений людиною сплав, який має великі переваги над міддю: більшу твердість і нижчу температуру плавлення. Виплавляти бронзу можна було в примітивних печах і на відкритих вогнищах. Ці властивості металу дали змогу вдосконалити зброю й знаряддя праці, збільшити їхню кількість, якість та доступність для населення. Люди отримали можливість вести господарство однією сім’єю, в розпорядженні якої залишалися всі надлишки зробленого. В цей час зароджується приватна власність. З винаходом бронзи значно розширився обмін і контакти між окремими районами. Саме в час бронзової доби різко зростає роль військової аристократії, у степовиків України встановлюється посмертний культ воєнних вождів. Жіночі зображення зникають, головним стає чоловічий образ. Це свідчить про зміни в соціальному устрої й посилення ролі чоловіка.

Слов’яни є автохтонами в Україні. Вчені вважають прабатьківщиною слов’ян невелику територію Північного Прикарпаття і сусідньої частини Волині. Водночас дуже рано присутність слов’ян фіксується на Поліссі й Правобережжі Дніпра. Звідти слов’яни згодом розселилися на інші території.

На цій частині території України сьогодні сконцентровані суто слов’янські назви річок. На решті території України переважають праіранські (скіфські та сарматські) та тюркські назви річок. Назви річок (гідроніми) – це дуже важливий показник для науковців, який свідчить про те, яке населення мешкало в давнину на тій чи іншій території.

У ХVІІ-ХІІІ ст. до н. е. територію між Середнім Дніпром, Карпатами й Одером (від Південної Польщі до Києва) заселяли племена тшинецько-комаровської культури, спільної для балтів і праслов’ян.

Безпосередніми предками слов’ян було населення чорноліської культури передскіфської доби (названа так за відкриттям городища у Чорному лісі у верхів’ї р. Інгульця, Кіровоградська обл.). Чорноліська культура існувала в X – початку VII ст. до н. е.

Територія поширення чорноліської культури точно збігається з територією, де існують лише суто слов’янські назви річок. Вона займає не лише Правобережжя, але й частину Лівобережжя в районі ріки Ворскли. Для чорноліських племен був характерний обряд спалення небіжчиків (властивий для слов’ян аж до часів християнізації Київської Русі, на відміну від іраномовних кочовиків, які ховали небіжчиків під курганами).

Суботівське городище (Чигиринський р-н, Черкащина) деякі вчені вважають центром надплемінного утворення праслов’ян. Підступи до нього було прикрито цілою низкою фортець чорноліської культури. На деяких городищах (Суботівському, Чорноліському та ін.) є сліди пожеж, а одне – Тясминське городище – цілком загинуло у вогні пожежі, ймовірно, під час штурму.

Укріплені городища чорноліської культури виникають лише у VIII ст. до н. е. на півдні регіону розповсюдження цієї культури, змінюючи неукріплені поселення. Основна частина чорноліських фортець розташована в басейні р. Тясмин, а також поміж м. Смілою, м. Кременчуком та Чорним лісом. Городища становили оточені валами і ровами укріплення діаметром 40-100 метрів із дерев’яними стінами і зрубами на валах. Найбільш південне Чорноліське городище було оточене одразу трьома ровами. Існування городищ на південних підступах до місць розселення племен чорноліської культури свідчить про складність відносин із кочовиками та про напрям, звідки походила основна небезпека.

Саме в цей час у степах України панують кімерійці. Цей етнос індоіранського походження став першим на території України, згаданим у творі «Іліада» грецького поета Гомера, а також у письмових джерелах держави Ассирія (Близький Схід). Термін «кімерійці» найімовірніше перекладається як «загін вершників». Для індоіранців властива назва етносів за характером діяльності. Так, скажімо, термін «сармати», вочевидь, означає «підперезані мечем», а назва сучасного слов’янського народу хорватів перекладається з іранських мов як «пастухи».

Основу господарства кімерійців становило скотарство, зокрема конярство, що забезпечувало кімерійських воїнів та пастухів засобами пересування, а також давало значну частину продуктів харчування. «Дивними доїтелями кобилиць» і «млекоїдами» звуться в «Іліаді» Гомера мешканці степів Північного Причорномор’я.

Імена кімерійських вождів, що збереглися в історичних джерелах, ясно свідчать про індоіранське походження цього народу. Кімерійці виокремилися з племен зрубної культури ще в XVI-XV ст. до н. е. Кімерійці були тією частиною індоіранців, які під час розселення з території України праіндійців і праіранців нікуди не відселилися.

За часів кімерійців настала залізна доба. Кімерійці першими на території України і всієї Південно-Східної і Центральної Європи почали виплавляти з болотяної руди залізо, а в X ст. до н.е. винайшли горн і опанували виготовлення сталі. Залізна руда є доступнішою, її можна знайти практично скрізь. Відбувся різкий стрибок прогресу – люди отримали в достатній кількості зброю та знаряддя праці. Кімерійські ковалі виробляли чудові зразки холодної зброї, які за якістю майже не відрізнялися від середньовічних. У кімерійські часи почали споруджуватися дороги, очищуватися значні території під лани, будуватися міцні хати й фортеці. Кімерійська племінна спільнота першою з причорноморських степових мешканців перейшла від осілого до кочового скотарства.

У VIII ст. до н. е. кімерійці були переважно вигнані зі своєї землі скіфами – племенем праіранського походження, яке повернулося на територію України із Середньої Азії. Після встановлення на території України скіфської влади частина кімерійців, що залишилася, увійшла до скіфських загонів. Частина кімерійців була витіснена у Фракію (сучасна Болгарія), звідки потім вирушила в похід на Малу Азію (сучасна територія Туреччини). Інша група кімерійців пішла на південь уздовж західного узбережжя Чорного моря, через територію Грузії.

Давньогрецький історик Геродот (V ст. до н.е.) передає легенду, за якою кімерійці під загрозою скіфської навали провели нараду. Представники бідноти виступали за переселення в інші краї, а племінна знать – за битву проти ворога на своїй землі. У результаті виникла міжусобиця, в якій загинула значна частина кімерійців.

Геродот-Історія в школі

Геродот, будинок Австрійського парламенту, Відень

Кімерійські напади на багату Малу Азію (нині територія Туреччини) почалися щонайпізніше у VIII ст. до н. е. Відомі напади кімерійців у VІІІ-VІІ ст. до н. е. на держави Лідію, Урарту й Ассирію. У середині VIII ст. до н. е. кімерійці брали участь у знищенні Фрігійського царства у центрі Малої Азії. Між 722-715 рр. до н. е. країна Урарту зазнала тяжкої поразки від кімерійців. У 679-678 рр. до н. е. кімерійці напали на тодішню наддержаву Близького Сходу – Ассирію, але були відбиті. Близько 654 р. до н. е. кімерійські царі Тугдамме і його син Шандакшатра напали на Ассирію, а через два роки захопили місто Сарди – столицю Лідійського царства у західній частині Малої Азії, за винятком її фортеці, причому цар Лідії Гіг загинув у битві. Крім того, кімерійці близько 650 р. до н. е. зруйнували місто малоазійських греків Магнесія, а також нападали на грецькі міста Ефес і Мілет. Після визволення Лідії з-під кімерійського ярма за лідійського царя Аліата (615-565 рр. до н. е.) кімерійці зникли з історичних джерел. Усі ці події відбувалися на території Малої Азії і вже не стосувалися території України.

На Близькому Сході археологи виявляють лише пам’ятки так званого ранньоскіфського часу, попри те, що існують численні повідомлення про перебування там у походах не лише скіфів, але й кімерійців. Це може означати, що культура цих двох народів була дуже близькою.

Постійний тиск з боку кімерійських племен зазнавало осіле населення українського Лісостепу, яке в цей час було представлене племенами як індоіранського, так і праслов’янського походження. За кімерійської доби у південних районах цієї землеробської зони почали виникати городища з розвинутою системою укріплень (Чорноліське, Суботівське, Тясминське та ін.) для захисту проти степовиків. Саме в кімерійські часи населення українського Лісостепу запозичує в кімерійців такі елементи степового військового обладунку, як кінська упряж, довгі мечі кіннотників тощо.

Мовою першоджерел:

«З наближенням скіфів кімерійці почали тримати раду, що їм робити перед лицем численного ворожого війська. І от на раді думки розділилися. Хоча обидві сторони вперто стояли на своєму, але перемогла пропозиція царів. Народ був за відступ, вважаючи непотрібним воювати з такою кількістю ворогів. Царі ж, навпаки, вважали за необхідне вперто захищати рідну землю від загарбників. Народ вирішив залишити батьківщину й віддати загарбникам свою землю без бою; царі ж, навпаки, схотіли швидше лягти кістьми в рідній землі, ніж рятуватися втечею разом із народом. Адже царям було зрозуміло, яке велике щастя вони звідали в рідній землі і які біди чекають вигнанців, позбавлених батьківщини. Прийнявши таке рішення, кімерійці розділилися на дві рівні частини і почали між собою боротьбу. Всіх загиблих у цій братовбивчій війні народ кімерійський поховав біля ріки Тираса (сучасний Дністер), могилу царів там можна бачити й досі». Геродот, «Історія» (431-425 рр. до н.е.).

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*