Київська Русь-УкраїнаТеми

Відносини між Великим князівством Литовським і Руським та Московією

§ 29. Відносини між Великим князівством Литовським і Руським та Московією

Внаслідок зближення Великого князівства Литовського й Руського з Польщею після Кревської унії 1385 р. воно зіштовхнулося з низкою зовнішніх проблем.

Головними з них були відносини з Золотою Ордою та її наступником Кримським ханством, Московією та Тевтонським орденом німецьких хрестоносців.

У цей час на сході посилилося Московське князівство. Московське князівство виникло у 1277 р. як невеликий уділ Великого Володимирського князівства. Уже через століття Москва почала конкуренцію з Литвою в збиранні земель старої Київської держави.

Після монголо-татарської навали володимиро-суздальські князі провадили принципово іншу політику, ніж князі українських земель. Політика володимиро-суздальських, а згодом і московських князів у відносинах з Ордою полягала в тому, щоб виявами максимальної лояльності до ординських ханів, боротьбою зі спробами повстань забезпечити собі владу та право збирати данину й відсилати її в Орду.

У той час як Данило Галицький збирав коаліції для боротьби з монголо-татарами, будував фортеці та воював з ординським темником Куремсою, володимиро-суздальський князь Олександр Невський став названим сином руйнівника Києва хана Батия, сприяв розправі монголо-татар над його власним братом Андрієм, а в 1257 р. влаштував вкрай жорстокі кари тим мешканцям Новгорода, які не хотіли проведення перепису й виплати монголо-татарам поголовної данини.

Попри те, що боротьба Данила Галицького й особливо звільнення українських і білоруських земель від монголо-татар у 1320-1321 рр. показали, що успішний опір монголам можливий, московські князі продовжили свідомо йти на залежність від Орди задля зміцнення своєї влади. Отримавши право збору данини з наступною передачею її в Орду, московські князі отримали вкрай важливий ресурс збагачення й зміцнення своєї влади. Вони, зокрема, перевищували розмір збираної для Орди данини або пускали зібрані кошти в оборот. Московський князь Іван Калита (1325-1340 рр.) потрапив у милість до золотоординського хана Узбека завдяки справному збору данини та участі московських загонів у пустошенні сусідніх князівств, насамперед Тверського й Рязанського. Територія Московського князівства швидко зросла, в тому числі за рахунок купівлі Калитою (прізвисько якого означає «гаманець») нових земель. За Калити в Москві з’явилися перші кам’яні будівлі, а московський Кремль було обнесено дерев’яним частоколом. За намовою Калити у 1339 р. монголи в Орді вбили Великого Тверського князя та його сина, що ще більше зміцнило позиції Москви. З часу Івана Калити ординські хани майже завжди видавали ярлик на Велике князівство (спочатку Володимирське, а потім Московське) саме московському князеві. У результаті цієї політики у 1362 р. до Москви були приєднані Ростовська й Суздальська землі.

Москва почала грати дедалі самостійнішу роль. У 1380 р. в битві на Куликовому полі Московія успішно втрутилася в золотоординську міжусобицю на боці хана Тохтамиша проти управителя західного регіону Орди темника Мамая. Мамай не був Чингізидом, тобто нащадком Чингісхана, а походив із половецького роду. Тому в багатьох регіонах, підконтрольних Орді, у тому числі й у Московії, Мамая вважали узурпатором. Москва виступила на боці свого «легітимного» володаря – хана з династії Чингізидів, яким тоді став Тохтамиш. На знак цього Москва зменшила виплату данини Мамаєві. Два війська зустрілися на Куликовому полі. Найбільший внесок у перемогу вніс двоюрідний брат київського князя Семена Олельковича воєвода Боброк-Волинський. Саме він керував ходом битви в той час, як московський князь Дмитро Донський, аби його не впізнали монголо-татари, перевдягнувся в простий обладунок. Замість себе московський князь виставив звичайного вояка, якого й було забито монголо-татарами. Саме удар засадного полку Боброка-Волинського вирішив долю Куликовської битви.

У 1382 р. хан Тохтамиш усе-таки спалив Москву, причому Дмитро Донський утік. Захищати місто залишився литовський князь Остей, онук Ольгерда, який і загинув під час штурму Москви ординцями. Тохтамиш посадив на московський великокняжий стіл цілковиту маріонетку – князя Василя І.

Черговий шанс визволитися з-під влади монголо-татар Москва отримала в результаті розгрому середньоазійським правителем Тимуром Тамерланом хана Золотої Орди Тохтамиша у 1395 р. Однак після походу на Москву 1408 р. золотоординського хана Едигея Москва відновила виплату данини Орді.

Польське королівство і Велике князівство Литовське-Історія в школі

У 1392 р. московський князь Василь І купив в Орді ярлик – право на княжіння над Нижегородським і Муромським князівствами.

Слабка зовнішня політика Польсько-Литовської держави, зануреної у внутрішні суперечності та боротьбу з Тевтонським орденом, дозволила Москві різко посилити свої позиції.

Надзвичайно великим ударом по Великому князівству Литовському й Руському стало приєднання московським князем Іваном III Твері й особливо Новгорода.

У Новгороді й Московії на той час уже давно були сформовані різні етнічні спільноти: новгородці представляли насамперед нащадків ільменських словен, а також фіно-угорські народи – чудь, водь і іжору, у той час як у Московії новий етнос утворився на базі інших фіно-угорських та, меншою мірою, слов’янських і тюркських племен.

Ще в 1456 р. Москва натиснула на Новгород, який змушений був підписати угоду, за якою відмовлявся від міжнародних відносин з іншими державами, крім Москви.

1470 р. новгородське віче виступило за приєднання до Великого князівства Литовського й Руського. Король і Великий князь Литовський Казимир IV затвердив це рішення. Новгородці надіслали на затвердження нового архієпископа не до московського, а до київського митрополита, як це й було здавна. Московський Великий князь розцінив ці дії як «зраду православ’я».

Проте фактичної допомоги польський король Новгороду не надав, оскільки був зайнятий тим, аби зробити чеським королем свого сина Владислава. Московський князь Іван III залишив керувати Москвою татарського царевича Муртазу й разом зі своїм та монголо-татарським військом рушив на Новгород. Ординці підтримували Москву як свого васала, московський князь визнавав зверхність не лише хана, але і його вельмож. Водночас Велике князівство Литовське й Руське, про приєднання до якого оголосив Новгород, залишалося основним супротивником Орди. Похід Московії і татар на Новгород закінчився поразкою Новгорода на р. Шелоні й виплатою данини та визнанням зверхності московського князя. Через кілька років московський князь організував прийом підставних новгородських послів, які нібито «запросили» його на володарювання й назвали «государем». Оскільки новгородці цих послів не надсилали й не збиралися визнавати московського князя государем, віче знову повстало проти Москви. Після нового походу на Новгород у 1478 р. автономію було скасовано.

Польський король і Великий Литовський князь Казимир знову проґавив нагоду втрутитися, оскільки цього разу був зайнятий суперечкою з угорським королем. За результатами підкорення Новгорода було ліквідовано віче, знято й вивезено до Москви старовинний новгородський вічовий дзвін, ліквідовано всі вольності міста. Діючи за зразками монголо-татар, московські князі перший удар спрямували проти еліти. Була вбита або вислана до внутрішніх областей Московського князівства майже вся новгородська знать, попри те, що під час завоювання Новгорода московський князь обіцяв не здійснювати переселень. Майно убитих та виселених роздавалося московським переселенцям – служилим людям. Справу ліквідації Новгорода як політичної цілісності довершили вкрай жорстокі репресії проти простих мешканців міста, які досягли свого апогею за царювання Івана Грозного, коли лютими тортурами було винищено до половини мешканців міста й околиць. Таким чином, завдяки бездіяльній позиції Польсько-Литовської держави, незалежність Новгорода було втрачено. Це місто, понад шість століть зв’язане з Києвом, могло істотно зміцнити Велике князівство Литовське й Руське. У результаті падіння Новгорода міжнародний авторитет Великого князівства Литовського й Руського як збирача земель, колись підвладних Київській державі, серйозно захитався. У 1510 р. Василь III приєднав до Москви Псков, а в 1521 р. – Рязань.

Консолідація Московського князівства та його спроби перехопити у Великого князівства Литовського й Руського роль «збирача» колишніх земель Київської держави викликали цілу низку литовсько-московських воєн.

Перші конфлікти Литви з Москвою почалися невдовзі після битви на Синіх Водах 1362 р. і приєднання до Литви території України. Москва в той час виступала як васал Орди. У 1363 р. литовські війська здійснили перший напад на Московське князівство. У 1368 р. сам литовський князь Ольгерд на чолі великого війська вдерся в Московію й у трьох битвах поспіль розбив московитів, знищив московський сторожовий полк та спустошив околиці Москви. У 1370 р. Ольгерд повторив похід на околиці Москви й обложив саме місто, але незабаром зняв облогу. Ситуація повторилася 1372 р., коли Ольгерд діяв у союзі з тверським князем. На знак успіху походу Ольгерд торкнувся списом воріт Москви. Ці походи, у яких Литва виступала як сильніша сторона, спинили зростання Московського князівства на захід – на землі Білорусі, Смоленська та Твері.

У 1394 р. литовський князь Вітовт здійснив новий успішний похід на землі Московії та її васальних володінь. У 1402 р. Вітовт приєднав до Литви обширне Смоленське князівство, яке за часів Київської Русі було тісно прив’язане династичними зв’язками до Києва.

З кінця XV ст. Москва, прийнявши загарбницьку ідею «третього Риму», почала претендувати на українські землі й періодично підбурювати для походів на Україну союзних їй кримських татар.

Тим часом після ліквідації Київського князівства литовським урядом у 1470 р. князі Сіверщини, боячись, що репресії дійдуть і до них, почали переходити зі своїми уділами під зверхність московського князя. Після того, як наприкінці XV ст. на бік московського князя перейшли кілька удільних князів Сіверщини, яка разом з Київщиною і Переяславщиною здавна називалася Руссю, московський князь почав титулувати себе «государем усієї Русі». Це засвідчило явні претензії московського князя на Київ.

У 1487-1494 рр. відбулася так звана «прикордонна» литовсько-московська війна. Москва почала воєнні дії, які полягали в прикордонних сутичках і наїздах. У результаті підписаного «вічного миру» Литва визнала перехід під сюзеренітет московського князя тих уділів, які на той час уже відійшли. В обмін на це було заборонено перехід князів з уділами в майбутньому. Також Москва зобов’язалася не претендувати на Смоленськ і Брянськ. Мир скріпило одруження литовського князя Олександра з донькою московського князя Оленою.

Проте «вічний мир» протривав лише 6 років. У 1500 р., користуючись тим, що троє прикордонних князів виявили бажання перейти до Москви, Московія відновила війну. Головна битва розгорілася біля Смоленська, де литовці зазнали поразки. Діючи на підтримку свого союзника – московського князя, кримський хан Менглі-Гірей у 1500 р. зруйнував українські міста Крем’янець, Володимир, Луцьк, Хмільник та захопив великий ясир серед українського цивільного населення. У 1502 р. 90-тисячне військо кримського хана, допомагаючи Москві, спустошило околиці Луцька, Брацлава, Львова та дійшло аж до Любліна й Кракова у Польщі. Ситуацію не вирівняв навіть вступ у війну на боці Литви Лівонської конфедерації. У 1503 р. було підписано перемир’я, за яким Велике князівство Литовське й Руське втратило близько третини своєї території, у тому числі українські землі Чернігівщини й Новгород-Сіверщини.

Поразка Великого князівства Литовського й Руського у війні проти Московії в 1500-1503 рр. продемонструвала, що Литва стала слабшою за Москву. Це сталося через підрив лояльності українських феодалів і населення до Литовської держави, зумовлений ліквідацією Київського князівства та посиленням політики покатоличення українського й білоруського населення.

Спроба Литви у війні 1507-1508 рр. повернути втрачені землі, користаючись поразкою Москви від Казанського ханства та зміною московських князів на престолі, завершилася поверненням Литві невеликих прикордонних районів, зокрема українського міста Любеча.

У наступній литовсько-московській війні 1512-1522 рр. на боці Москви виступила німецька Священна Римська імперія. Після кількох невдалих спроб Москви узяти Смоленськ, у 1514 р. місто все-таки впало. Московити продовжили наступ углиб Великого князівства. Водночас московський князь не віддав, як обіцяв, Смоленського князівства українському феодалові Михайлу Глинському, у зв’язку з чим Глинський зі служби московському князеві повернувся назад на бік Литви. 8 вересня 1514 р. поблизу м. Орші (нині на території Білорусі) 80-тисячне московське військо натрапило на 35-тисячне військо Великого князівства Литовського й Руського й було розгромлене вщент. Ключову роль у перемозі зіграв головнокомандуючий литовських військ, український князь з династії Рюриковичів Костянтин Острозький. Далі війна з перемінним успіхом ішла навколо фортець у Білорусі. Кримські татари, які діяли в союзі з Москвою, знову вчинили набіг на українські землі, дійшовши до околиць Львова. У 1522 р. було укладено угоду, за якою Литва визнала приєднання до Московії Смоленських земель, у той час як Москва відмовилася від претензій на Київ, Полоцьк і Вітебськ. Таким чином, розвинути успіх не вдалося. Литовський уряд явно недовикористав потенціал перемоги під Оршею.

У 1534 р., після смерті московського князя Василя III, Литва поставила Московії ультиматум з вимогою повернутися до кордонів 1508 р., а після його відхилення почала нову війну. Литовське військо під проводом київських воєвод Андрія Немировича та Анатолія Чижа почало відвойовувати Сіверщину. Однак на півночі спроби повернути Смоленськ провалилися. Незабаром велика 150-тисячна московська армія вдерлася на білоруські землі й, залишаючи осторонь замки та фортеці, надзвичайно спустошила сільську місцевість. У той же час литовське військо захопило міста Стародуб і Гомель. За результатом перемир’я 1537 р. ці землі повернулися до Литви, а інші прикордонні території (м. Себеж, нині у Псковській обл. Росії) і Заволоччя (нині у Вологодській обл. Росії) залишилися за Москвою.

Московсько-литовські війни початку XVI ст. продемонстрували, що, незважаючи на численні тактичні перемоги, Литва в конкуренції з Москвою дедалі більше починає виступати як слабша сторона.

До того часу, поки литовські князі виступали як об’єднувачі історичних земель Київської держави, не порушували прав української знаті («не рухали старовини й новизни не заводили»), приймали українську культуру й православну віру, українська знать та населення своєю підтримкою забезпечували успіхи Великого князівства. Саме завдяки цьому Литовська держава перетворилася на наймогутнішу країну Східної Європи, сильнішу за Московське та інші сусідні князівства. Після того, як політика литовського уряду була змінена на пропольську й прокатолицьку, становище Литви захиталося. Відмовившись спиратися на українську знать та політичні традиції Київської держави, Литовське князівство змушене було шукати собі підтримки інших держав. Цю підтримку Литва, зрештою, знайшла в Польщі. Але в обмін на неї втратила і власну великодержавність, і навіть суверенітет.

Українці, які брали участь у численних війнах за Велике князівство Литовське й Руське, поклали сотні тисяч життів за спільну країну, яку довгий час вважали своєю. Українці увійшли до Литовської держави не як завойований народ, а на основі взаємних пактів, «як рівний до рівного і вільний до вільного». Проте, всупереч усім пактам, поступово протягом двох століть український народ був позбавлений основних політичних прав на власній землі.

Мовою першоджерел:

«(1514 р.) Литовці, навмисне відступивши до того місця, де в них були заховані гармати, направили їх проти московитів, які насідали, і вразили задні їхні ряди, вишиковані в резерві, але занадто скупчені, чим привели їх до безладу й розсіяли. Такий несподіваний бойовий прийом привів московитів у жах, бо вони вважали, що в небезпеці перебуває тільки перший ряд, який б’ється з ворогом; прийшовши в сум’яття й думаючи, що перші ряди вже розбиті, вони кинулися навтьоки. Литовці, розгорнувшись і рушивши всі свої сили, переслідували їх, гнали й убивали… Тільки ніч і ліси поклали кінець цьому побиттю. Між Оршего і Дубровно, які відстоять один від одного на чотири німецьких милі, є ріка Кропивна; втікаючи по її небезпечних і крутих берегах, московити потонули в такій кількості, що загатили плин ріки. У цьому бою були взяті в полон усі воєначальники й радники (московитів); найголовнішим з них Костянтин (Острозький) улаштував наступного дня дуже пишний прийом, а потім відіслав їх до короля; вони були розподілені по литовських фортецях».

Сигізмунд Герберштейн, «Записки про московитські справи», 1549 р.

Залишити відповідь

Back to top button