В’ячеслав Липинський: видатний мислитель, історик та будівничий української державності

В’ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський (1882–1931) – одна з найвизначніших постатей в українській соціально-філософській думці початку ХХ століття, першорядний історик, соціолог, публіцист та теоретик українського консерватизму. Його спадщина залишається надзвичайно актуальною для сучасних українців, особливо в умовах боротьби за державність.

Походження та становлення

Липинський народився 17 квітня 1882 року (за старим стилем 5 квітня) у селі Затурці на Волині в польській шляхетській родині, що походила з Мазовії та осіла в Україні у XVII столітті. Хоча родина була римо-католицького віросповідання та польської національності, В’ячеслав формувався як людина «культурного пограниччя». З дитинства він був оточений українським середовищем: його няня була українкою, а в родині шанувалися місцеві звичаї, такі як обжинки та Різдво. Вже з дитинства він чув українські козацькі марші у виконанні матері на фортепіано.

Навчаючись у Київській класичній гімназії, Липинський зблизився з українофілами та долучився до «хлопоманів» – поляків, які приєдналися до українського національного руху. У 1902 році, під час різдвяних канікул, він зробив доленосний вибір: запропонував створити спільну корпорацію для римо-католиків та православних на засадах української територіальної приналежності, а після відмови залишив римо-католицьке товариство, перейшов до української православної громади та попросив називати його В’ячеславом. Цей крок засвідчив його свідомий політичний вибір на користь українства. Батьки підтримали його діяльність.

Вищу освіту Липинський здобув у Ягеллонському університеті в Кракові, де вивчав агрономію, історію та соціальні науки. Також він студіював соціологію у Вищій школі політичних наук у Женеві.

Формування ідеології та конфлікт з польським середовищем

У своїй думці Липинський поступово сформував ідею, що українцям необхідно «повернути еліту». Це було новаторське слово в українській суспільно-філософській думці, яка традиційно бачила український народ як «народ без панів».

Його брошура «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (1909), написана польською мовою, викликала скандал у Кракові. Липинський стверджував, що ополяченій та польській шляхті в Україні слід визначитися: бути з українським народом, відмовившись від колонізаційної політики, або опиратися ходу історії. Це стало причиною того, що поляки вважали його «перекинчиком», «зрадником польських інтересів» та навіть звинувачували у шпигунстві. Незважаючи на критику, він продовжував відстоювати українське питання, став активним членом української громади у Кракові та дописував у київську газету «Рада» та часопис «Літературно-науковий вісник».

Політична діяльність в період визвольних змагань

Напередодні Першої світової війни Липинський був одним з організаторів українського політичного центру за межами Російської імперії, який згодом перетворився на «Союз Визволення України» (1914). Під час війни він служив у російському царському війську, але через хворобу легень був переведений у резерв.

З початком Української революції 1917 року, Липинський, перебуваючи в Полтаві, намагався впливати на політичне життя. Він звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Разом зі своїми однодумцями, зокрема Миколою Міхновським, він взяв участь у створенні Української Демократичної Хліборобської партії (УДХП) у червні 1917 року, ставши її провідним ідеологом та автором партійної програми. Партія мала на меті згуртувати заможних хліборобів і обґрунтовувала ідею необхідності національного суверенітету України, будучи більш радикальною, ніж тодішня Центральна Рада, яка порушувала лише питання про широку автономію.

За часів Гетьманату Павла Скоропадського, Липинський співпрацював з українською владою, ставши послом України в Австрії (Відні) у травні 1918 року. Після повалення Гетьманату Директорією, яку Липинський вважав «трагічною помилкою», він залишився дипломатичним представником Української Народної Республіки в Австрії, але подав у відставку після розстрілу полковника Петра Болбочана, що стало для нього «найбільшою трагедією взагалі в державності».

На еміграції в Австрії Липинський ініціював створення позапартійної організації «Український союз хліборобів-державників» (УСХД) у 1920 році, очоливши її керівний орган – Раду присяжних. У 1920–1925 роках він видавав збірники «Хліборобська Україна», де друкувалася його фундаментальна праця «Листи до братів-хліборобів», видана окремою книгою у 1926 році.

Концепція «хвороб» української нації

У «Листах до братів-хліборобів» Липинський намагався проаналізувати виклики, перед якими Україна опинилася на початку ХХ століття, та причини її бездержавності. Він поділяв ці причини на дві групи: статичні (природні умови) та динамічні (способи діяльності).

Статичні причини:

• Географічне положення: Україна розташована «на битім шляху між Азією і Європою», на «географічно несталім пограниччю двох ріжних культур: Візантійської і Римської» та «без захищених природою границь од сусідніх держав». Він вважав це «найгіршим в Європі» з політичного погляду, місцем постійних цивілізаційних зіткнень, що не дозволяло Україні стати міцною державою ані кочівників, ані хліборобів.
• Родюча земля і сприятливе підсоння: Всупереч загальноприйнятій думці, Липинський бачив у цьому руйнівний вплив. Він стверджував, що легкість життя з дуже сприятливою природою розвивала в українцях лінивство та нездатність до постійних, методичних зусиль. Це призводило до виродження політично творчих якостей, таких як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв та самопосвяти.
• Неусталеність раси: Постійне змішування етносів призвело до «расової неоднорідності» та «стихійного нахилу цілого нашого громадянства до роздвоєности і взаємної ворожнечі». Він навіть стверджував, що «основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків».
• Перевага емоційності над волею та інтелігентністю: Ця риса українського національного характеру, на думку Липинського, пояснює «легку запальність і скоре охолоджування», «дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важних річей». Це заважає українцям виявляти свої прагнення у тривалій ідеї та закріплювати їх організованою, послідовною та розумною працею.

Динамічною причиною бездержавності Липинський назвав «неуміння українських людей… здобути та зорганізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу своїми власними силами удержати». Він попереджав, що після падіння окупаційної влади в Україні настане не «всенародна радість», а «анархія і внутрішня різня між українськими людьми».

Шляхи подолання бездержавності: Липинський вважав, що хоча статичні причини неможливо ліквідувати, можна мінімізувати їх негативні наслідки:

• Геополітичне становище можна компенсувати «доброю організацією нашої відпорної сили збройної, матеріальної, державної».
• Шкідливі наслідки родючості землі – інтенсифікацією праці.
• Расову неоднорідність – «свідомістю необхідної нам для нашого суспільного життя на спільній землі єдности політичної, територіальної».
• Емоційність – «організованим і сталим виховуванням в наших людях від ранньої молодости, бракуючи їм в потрібній мірі, розуму та волі», причому емоційність за відповідного формування може стати «неоціненною творчою силою».

Політичні погляди та концепція державності

Основою світогляду Липинського був територіалізм – він вважав, що національно-політична ідентичність визначається не етнічним, расовим чи релігійним походженням, а територією, на якій людина живе, працює і діє суспільно. Він розрізняв державотворчий націоналізм (патріотизм), що ґрунтується на любові до своїх земляків та прагненні до створення власної держави, і державоруйнівний націоналізм (шовінізм), який базується на ненависті та орієнтації на зовнішні сили.

Липинський обстоював тезу, що без держави немає нації, є лише народ в етнічному сенсі. Він вважав, що саме держава повинна об’єднати мешканців території в органічну цілість. Він був переконаний, що кожна нація твориться елітою, яка здобула владу у своєму суспільстві, і успішне функціонування еліт вимагає їх постійного поповнення та оновлення.

З трьох основних методів організації державного будівництва (демократія з республікою, охлократія з диктатурою, класократія з правовою монархією) Липинський вважав найбільш придатною для України класократію з правовою, обмеженою законом монархією. Він розвинув ідеологію модерного українського монархізму, наголошуючи на необхідності «трудової дідичної монархії» у формі гетьманства. Він вважав, що лише при гетьмансько-монархічній формі українського державного ладу хліборобський клас може об’єднатись для побудови власної держави.

Він критикував українську революційну демократію (Центральну Раду та Директорію УНР) за те, що вони намагалися вирішити поточні соціальні проблеми, а не найголовніше – створення суверенної держави. Він вважав, що їм не вдалося трансформувати сплеск національної свідомості у державницьку.

Завершення життя та спадщина

Останні роки життя Липинський провів в еміграції, борючись з туберкульозом легень. Він продовжував наукову та громадську діяльність, незважаючи на постійні проблеми зі здоров’ям та фінансові труднощі. Помер В’ячеслав Липинський 14 червня 1931 року в Перніці, Австрія. Його поховали 2 липня 1931 року на малій батьківщині в селі Затурці на Волині. На жаль, за радянської влади могила була втрамбована в землю колгоспною технікою. У перші роки незалежності України кладовище розчистили і встановили пам’ятник на його символічній могилі. У 2011 році був відреставрований та відкритий меморіальний музей В. Липинського в Затурцях.

Пам’ять В’ячеслава Липинського вшановується пам’ятниками та меморіальними дошками у Києві, Затурцях, Дубно, а також назвами вулиць у багатьох містах України. Його науково-творча спадщина та громадсько-політична діяльність і досі вельми актуальна, допомагаючи розібратись у причинно-наслідкових зв’язках успіхів та невдач вітчизняного державотворення. Як він сам стверджував: «Ніхто не збудує Української держави, якщо ми самі собі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, якщо ми самі нацією не схочемо бути».