У сучасній російській історіографії дедалі частіше з’являються спроби переписати історію ХХ століття відповідно до ідеологічних запитів Кремля. Одним із яскравих прикладів цього є підручник «История России 1945 — начало XXI века» для 11 класу (базовий рівень), виданий у 2023 році за авторством В. Р. Мединського та А. В. Торкунова. Цей підручник містить низку викривлених трактувань ключових подій післявоєнної доби, зокрема — амністії політичних в’язнів у 1955 році.
Автори підручника навмисно підміняють поняття та подають політичну реабілітацію як «непродумане рішення», яке нібито сприяло «зростанню націоналізму» на заході України та в країнах Балтії. У цій статті буде розвінчано цей міф і представлено реальну суть подій 1955 року на основі офіційних документів і незалежного історичного аналізу.
Що пише підручник?
У підручнику В. Р. Мединського та А. В. Торкунова подано наступне твердження:
«В сентябре 1955 г. вскоре после визита в СССР канцлера ФРГ К. Аденауэра по инициативе Хрущёва было принято решение об амнистии лиц, сотрудничавших в годы войны с гитлеровскими оккупантами… Это непродуманное решение… способствовало появлению и росту национализма в Прибалтике и на западе Украины». (ст.65)
Таким чином, автори стверджують, що радянська влада звільнила колаборантів, що нібито й спричинило підйом націоналістичних настроїв. Проте ці твердження не відповідають дійсності.
Якою була справжня суть амністії 1955 року?
Після смерті Сталіна в 1953 році нове радянське керівництво розпочало політику часткової десталінізації. Одним із її проявів стала амністія та звільнення тисяч людей, які були репресовані в попередні десятиліття. У серпні 1955 року адміністративний відділ ЦК КПРС підготував документ, у якому йшлося про звільнення з заслання:
«Освободить из ссылки лиц, сосланных в своё время по мотивам принадлежности их к антисоветским организациям и общественной безопасности (15 403 чел.). Находящихся в ссылке украинских, белорусских, литовских, латышских, эстонских и других националистов (23 160 чел.), члены семей которых высланы на спецпоселение, из ссылки также освободить…» ст.66
Йшлося не про амністію воєнних злочинців, а про реабілітацію політичних в’язнів — людей, яких було засуджено за участь у національно-визвольному русі, критику режиму або просто за етнічною ознакою. Вони були жертвами масових репресій і депортацій, а не «пособниками нацистів».
Хто саме був звільнений?
До числа тих, кого звільнили, належали:
- учасники українського визвольного руху, зокрема ОУН і УПА;
- балтійські антирадянські активісти;
- духовенство, інтелігенція, селяни, які чинили спротив радянській владі;
- жінки, діти, літні люди — члени родин репресованих;
- особи, депортовані як представники «неблагонадійних» народів.
Багато з них не мали жодного стосунку до співпраці з нацистами. Їх було покарано за політичні переконання, релігійну віру, національну ідентичність.
Чому підручник подає це як «загрозу»?
Твердження про те, що звільнення репресованих призвело до «зростання націоналізму», є спробою дискредитації прав національних меншин на самовизначення. Автори підручника навмисно зображують визвольні рухи як «антирадянські» у суто негативному контексті, пов’язуючи їх із «зрадництвом» та «неблагонадійністю».
Це продовження багаторічної радянської практики ототожнення будь-якої боротьби за свободу зі зрадою й колабораціонізмом.
Історична правда: не амністія породила націоналізм, а визвольна ідея вижила попри терор
Насправді національні рухи за самовизначення існували задовго до Другої світової війни й не зникли попри масові репресії. Амністія 1955 року лише повернула частину людей до нормального життя. Те, що хтось із них надалі займався громадською діяльністю чи навіть робив кар’єру, є свідченням їхнього життєвого потенціалу, а не «небезпеки для держави».
Звинувачувати у цьому сам факт реабілітації — означає обґрунтовувати необхідність збереження тоталітарного режиму.
Висновок
Підручник В. Р. Мединського та А. В. Торкунова є прикладом тенденційної історичної інтерпретації, що переслідує політичну мету — очорнити визвольні рухи в Україні та країнах Балтії, виправдати радянські репресії та відбілити імперську політику.
Звільнення політичних в’язнів у 1955 році було актом елементарної справедливості після масових злочинів сталінізму. Історична пам’ять не повинна ставати заручницею ідеологічних маніпуляцій. Український, литовський, латвійський, естонський народи мають повне право на свою правду, свою боротьбу та свою свободу.