Міф, викладений у підручнику В. Р. Мединського та А. В. Торкунова «История России 1945 — начало XXI века» для 11 класу (базовий рівень, 2023), ілюструє типову радянську (а нині — неоімперську російську) інтерпретацію історії, яка має на меті виправдати репресивну політику СРСР щодо національних меншин і заперечити колоніальний характер радянської держави. Зокрема, твердження про те, що:
«Проявления национализма на присоединённых к СССР накануне Великой Отечественной войны территориях Западной Украины, Западной Белоруссии, Прибалтики, Молдавии преследовались, но местная культура и традиции всячески поддерживались» — є маніпулятивним і суперечить історичним фактам.
Розвінчання міфу:
1. Придушення національних рухів, а не «націоналізм»
Під «проявами націоналізму» автори підручника мають на увазі будь-які прояви боротьби за національну незалежність, зокрема діяльність ОУН-УПА в Західній Україні, антирадянські повстання в Прибалтиці (так звані «лісові брати»), національно-визвольний рух у Молдові тощо. Проте ці рухи були відповіддю на жорстке насильницьке приєднання територій до СРСР, масові репресії та депортації населення, а не «екстремістськими» актами, як це подає радянська (і сучасна російська) історіографія.
2. Політика русифікації і знищення культури
Попри твердження про підтримку «місцевої культури і традицій», реальна політика радянської влади полягала в:
- Знищенні національних еліт — інтелігенції, духовенства, вчителів, письменників (арешти, розстріли, заслання);
- Закритті шкіл з викладанням на місцевих мовах, заміні їх російськомовними;
- Агресивній русифікації адміністрації, освіти, науки, медіа;
- Придушенні релігійного життя (ліквідація Української греко-католицької церкви у 1946 р., репресії проти католицької церкви в Литві та Латвії).
3. Депортації — масовий злочин
Твердження про те, що «до середины 1950-х гг. продолжали жить представители переселённых в годы войны народов», подане в нейтральному, ба навіть позитивному тоні, приховує масштабні злочини проти людяності:
- У 1944–1952 роках відбулися примусові депортації кримських татар, чеченців, інгушів, калмиків, карачаївців, балкарців, поляків, литовців, латишів, естонців, українців — під приводом «нелояльності» чи «співпраці з ворогом»;
- Виселення супроводжувалося голодом, холодом, високою смертністю серед депортованих.
21–26 жовтня 1947 року радянська влада провела операцію «Захід» – одну з найбільших каральних акцій сталінського режиму, спрямовану на депортацію цивільного населення Західної України. Її метою було знищення соціальної бази українського визвольного руху на території УРСР. Ця операція за масштабами співставна з депортацією кримських татар у 1944 році чи акцією «Вісла». У результаті з західних областей України було примусово виселено понад 77 тисяч осіб (приблизно 26 тисяч родин).
4. Економічна експлуатація, а не «поміч»
Заяви про «величезну фінансову допомогу союзного бюджету» та «направлення кваліфікованих спеціалістів» — це спроба представити економічну експансію центру як благодіяння. Насправді:
- Багато республік, зокрема прибалтійські та Україна, були донорами бюджету СРСР, а не реципієнтами;
- Індустріалізація часто проводилася з порушенням екології, без урахування місцевих інтересів;
- Інженери і спеціалісти з РСФРС були не лише технічними кадрами, а й інструментом русифікації й контролю.
Таким чином, підручник Мединського і Торкунова відтворює ідеологічні кліше радянської пропаганди, не відображаючи складну й трагічну реальність життя національних республік після Другої світової війни. Він виправдовує репресії, принижує значення національного спротиву і подає імперську політику як «допомогу» й «розвиток».