У підручнику «История России 1945 – начало XXI века» для 11 класу (базовий рівень), авторами якого є В. Р. Мединський та А. В. Торкунов (2023 рік), подано оптимістичну картину повоєнного розвитку сільського господарства СРСР. Стверджується, що до 1950 року валове виробництво перевищило довоєнний рівень, зросло виробництво техніки, розвивались ринки, а країна активно будувала системи зрошення та впроваджувала добрива.
Однак ця розповідь значною мірою є ідеологічно прикрашеним міфом, що ігнорує реальні наслідки радянської політики в селі. Розгляньмо чому.
Реальність: голод і репресії
Найбільша трагедія повоєнного села — голод 1946–1947 років, який забрав, за різними оцінками, від 1 до 1,5 мільйона життів. У підручнику ця катастрофа зведена лише до «посухи» й коротко згадана без жодного натяку на її масштаб. Утім, основною причиною голоду були репресивна заготівельна політика та примусова колективізація, що продовжувалися й після війни. Держава вилучала зерно навіть тоді, коли селяни не мали чим годувати власні родини.
«Зростання» без достатку
Так, у 1950 році було вироблено більше тракторів, ніж у 1940-му, однак це не означає автоматичного покращення життя на селі. Виробнича техніка часто залишалась у МТС (машинно-тракторних станціях), які контролювала держава, а не самі колгоспи. Селяни залишалися практично безправними — не мали паспортів, працювали за трудодні.
Зовнішній блиск і внутрішнє зубожіння
План зрошення та добрив виглядає масштабно, але в реальності врожайність залишалася низькою, а продовольча проблема — хронічною. Це визнається навіть у самому підручнику: незважаючи на всі «досягнення», країна не могла забезпечити себе їжею. Населення міст росло швидше, ніж виробництво продуктів, і дефіцит залишався постійним.
Висновок
Підручник Мединського і Торкунова подає однобоку картину, яка підкреслює досягнення й замовчує трагедії. Насправді повоєнне село в СРСР — це історія голоду, репресій, зубожіння та державного контролю, а не успішного відродження.