Іван Сірко: біографія, козацькі походи та роль в історії України

Іван Сірко – це видатна постать в історії України, козацький ватажок, чиє ім’я овіяне легендами та героїчними подвигами. Він був не лише хоробрим воїном, а й впливовим політиком, кошовим отаманом Запорозької Січі, що відіграв значну роль у військових конфліктах XVII століття. Його життя, сповнене битвами та політичними маневрами, є предметом дослідження істориків та натхнення для митців. У цій статті ми детально розглянемо життєвий шлях Івана Сірка, його внесок у військову історію України, а також відображення його образу в культурі та мистецтві.

Життєпис Івана Сірка

Іван Сірко, одна з найвидатніших постатей української історії, народився приблизно між 1605 і 1610 роками. Ці дати встановлені на основі антропологічних досліджень його останків, які свідчать, що на момент смерті кошовому отаманові було 70-75 років. Його біографія, сповнена загадок, залишається предметом дискусій істориків.

Місце народження: Слобідська Україна чи Поділля?

Одним із перших дослідників життя Сірка був Дмитро Яворницький, який припускав, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні, у слободі Мерефі (сучасна Мерефа Харківської області). Проте це твердження викликало заперечення серед істориків. Зокрема, Володимир Маслійчук та інші дослідники вказували на слабкість доказової бази цієї версії.

Юрій Мицик і Володимир Борисенко, відомі історики, пропонують іншу версію. Вони вважають, що Іван Сірко походив із Східного Поділля, а саме з Мурафи — сотенного міста Брацлавського полку (сучасна Вінницька область). Це припущення має кілька вагомих аргументів.

Час заснування Мерефи: Як зазначає Юрій Мицик, Мерефа в Слобідській Україні була заснована лише в 1658 році, коли Іван Сірко вже був дорослим. Відтак, він не міг народитися у цьому населеному пункті.

Назви поселень: Мицик припускає, що лівобережна Мерефа отримала свою назву від подільської Мурафи, адже переселенці часто називали нові поселення на честь своїх рідних міст.

Посада кальницького полковника: У 1658–1660 роках Іван Сірко обіймав посаду вінницького (кальницького) полковника. У ті часи такі посади зазвичай займали місцеві уродженці, що додатково підтверджує його зв’язок із Поділлям.

Походження: козацький рід чи шляхетське коріння?

Перекази, складені після смерті Сірка, стверджують, що він походив із козацького роду. Однак архівні документи того часу ставлять це під сумнів. Листи королів Речі Посполитої називають Івана Сірка «уродзоним», що означає його шляхетське походження.

Історичні джерела також згадують про шляхтича Войтеха Сірка, який у 1592 році був одружений з Оленою Козинською. Ймовірно, цей Войтех Сірко міг бути родичем майбутнього кошового отамана. Це припущення узгоджується з іншими свідченнями про шляхетське походження Сірка.

Участь у Тридцятилітній війні

В українській історіографії ХІХ-ХХ століття існувала помилкова думка, що Іван Сірко брав участь у Тридцятилітній війні (1618—1648) на стороні французів. Зокрема, стверджувалося, що в 1644 році Богдан Хмельницький, військовий писар Війська Запорозького, зустрічався з послом Французького королівства графом де Брежі у Варшаві, і наступного року було підписано контракт, за яким 2500 козаків морем через Гданськ дісталися французького порту Кале. Командиром цих козаків був Іван Сірко, який у жовтні 1645 року брав участь у боях проти Іспанської імперії у Фландрії під командуванням Людовіка II де Бурбона, а в 1646 році, разом з армією принца Людовика Конде, взяв неприступну фортецю Дюнкерк, «ключ від Ла-Манша».

Однак, ці твердження були спростовані істориками Збігнєвом Вуйциком, Іваном Вергуном, Володимиром Голобуцьким. Зокрема, Збігнєв Вуйцик, проаналізувавши джерела, присвячені Тридцятирічній війні, не знайшов жодної згадки про Івана Сірка. Також, у цих джерелах відсутні прямі згадки про участь українських козацьких підрозділів у конфлікті. Припускається, що «легенда про Сірка» виникла через перекручування попередніми істориками імені французького генерала, барона де Сіро. Самі ж ці уявлення істориків ХІХ століття походили від тексту у передмові книги П’єра Шевальє 1663 року, де були такі неточності, як перебування Хмельницького у Франції. Микола Костомаров, відомий історик ХІХ століття, помилково почав називати українськими козаками 2400 польських піхотинців, згаданих у передмові.

Кошовий отаман

Іван Сірко брав участь у війнах Богдана Хмельницького з Річчю Посполитою, але найбільших успіхів досяг у війнах проти Османської імперії та її васалів. В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем у 1653 році. У 1654 році Іван Сірко, разом з іншими полковниками, виступав проти підписання “Березневих статей”, і, як і більшість запорожців, відмовився від присяги московському царю Олексію Михайловичу.

У другій половині 1650-х років Іван Сірко був Вінницьким полковником. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом у битві під Конотопом у 1659 році, Сірко перебував в опозиції до гетьмана. У помсту за рейд орди зі збирання ясиру по Лівобережжю, він на чолі запорожців завдав поразки союзникам гетьмана кримським татарам під Аккерманом і сплюндрував степовий Крим. Через це татари, союзники Гетьманщини, змушені були повернутися до Криму, і Іван Виговський відмовився від подальшого походу на Москву. Сірко відмовився поставити свій підпис під Переяславськими статтями 1659 року, навіть у присутності гетьмана Юрія Хмельницького. Наприкінці 1660 року Сірко остаточно порвав з Ю. Хмельницьким і вирушив на Чортомлицьку Січ. У період з 1660 по 1680 роки його дванадцять разів обирали кошовим отаманом.

У 1664 році Іван Сірко поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи. Він був обраний на посаду полковника Харківського полку (1664-1665, 1667 роки).

Як політик, Іван Сірко часто змінював орієнтацію. Він виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) та Павла Тетері, звинувачуючи їх у пропольській політиці. Водночас, у цей період він був противником Московії. Після Андрусівського договору 1667 року, Сірко зайняв виразно антимосковську (і одночасно антипольську) позицію, беручи активну участь в антимосковському повстанні 1668 року. Попри свою ворожість до Османської імперії, він тривалий час підтримував гетьмана Петра Дорошенка, але після організованої ним страти Івана Брюховецького, як і запорожці, полишив гетьмана. Сірко мав великі зв’язки і вплив на Лівобережній і Слобідській Україні, де у нього був маєток. Певний час він був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським. У 1672 році Сірко претендував на гетьманську булаву, що призвело до конфлікту з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольська (ймовірно, за підтримку Петра Дорошенка). У 1673 році він повернувся з московської неволі.

Іван Сірко завжди обстоював автономні інтереси Запорожжя, заради яких встановлював зв’язки то з Річчю Посполитою, то з Російським царством, то навіть з Османською імперією і Кримським ханством. У 1675 році він здійснив успішний похід, заблокувавши вторгнення Османської імперії на Чигирин, розбивши кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися в Україну. Іван Крип’якевич у своїй праці «Історія України» писав про Івана Сірка: «Але політичний світогляд Сірка був неглибокий: поза боротьбою з бусурменами, якій присвячував усі сили, він не бачив інших проблем і мимоволі шкодив ширшим планам українських державників…».

Чигиринські походи

Запорозькі козаки відіграли ключову роль у протистоянні другому Чигиринському походу османсько-кримськотатарських військ, які намагалися закріпитися на Правобережній Україні та використати Чигирин як плацдарм для подальшого завоювання України. Ця історична подія стала яскравим прикладом військової майстерності та героїзму козаків під командуванням Івана Сірка.

Перший Чигиринський похід (1677 рік)

У 1677 році османський султан Мехмет IV направив 100-тисячну армію, посилену кримськими татарами, для захоплення Чигирина. Місто обороняли 40-тисячна царська армія під командуванням Григорія Ромодановського та 20 тисяч козаків на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. Незважаючи на тритижневу облогу, османські війська не змогли здолати захисників і змушені були відступити.

Другий Чигиринський похід (1678 рік)

Наступного року османсько-кримськотатарська армія повернулася до Чигирина, збільшивши свої сили до 200 тисяч воїнів. Їм протистояли об’єднані сили царської армії (70 тисяч) і українських козаків (50 тисяч). Хоча османи змогли зайняти і зруйнувати Чигирин, їхній похід був стратегічно безрезультатним, оскільки вони не змогли закріпитися на Правобережжі.

Дії запорозьких козаків під командуванням Івана Сірка

Запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком виконували важливе завдання – атакувати тили османсько-кримськотатарських військ. Їхні дії були спрямовані на знищення логістичних ліній противника, що значно ускладнювало забезпечення армії султана.

Один із найбільш успішних рейдів запорожців стався влітку 1678 року. Запорожці завдали удару по великому морському транспорту, який перевозив продовольство з Константинополя. Хлібні запаси були перевантажені в Очакові на дрібні судна, які мали дістатися Кизи-Керменя. Запорозькі козаки пропустили османські кораблі вглиб Дніпра, після чого атакували їх з тилу.

Ця операція завершилася розгромом османського транспорту. Було знищено більшу частину військових сил противника, звільнено гребців із каторг, захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Як писав Іван Сірко у листі до Івана Самойловича: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло».

Ця поразка стала для османів важким ударом, адже їхні війська вже відчували нестачу продовольства.

Знищення мостів і стратегічний наступ

Після успішного знищення транспорту запорожці продовжили свої операції. Вони спалили османські мости через Буг, знищили варту та захопили підводи із запасами, що прямували до Чигирина. Османський візир був змушений відправити молдавського та волоського господарів із військами для відновлення мостів, що значно уповільнило просування основних сил османської армії.

Ці події пов’язані з одним із найвідоміших моментів історії запорозького козацтва – листом козаків до османського султана Мехмета IV. Цей документ, написаний у 1676 році, є символом непокори й незламного духу запорожців. Він увічнений у картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Останні роки життя

Іван Сірко здобув перемогу в багатьох антиосманських походах. За даними Дмитра Яворницького, Іван Сірко здійснив 55 вдалих походів, а Юрій Мицик стверджує, що є підстави говорити про ще 10 перемог. На узбережжях Чорного моря та в Криму козаки під його проводом неодноразово брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп і навіть Ясси. Кримськотатарські матері лякали дітей ім’ям Сірка.

Іван Сірко був героєм народних переказів і дум, відомий своєю боротьбою проти османів і кримських татар. Його вважають приналежним до козаків-характерників. На схилі віку, у листі до московського царя Олексія Михайловича, він згадував, що наприкінці 1620-х років разом з Богданом Хмельницьким брав участь у морському поході запорозьких козаків проти османської фортеці Трапезунд. У 1680 році, спільно з донцями, Сірко востаннє взяв участь у битві з ординцями. Повертаючись з походу, він дізнався про вбивство своїх синів і дружини, після чого занедужав і виїхав з Січі на свою пасіку в село Грушівка, що за 10 верст від Січі. У «Літописі» Самійла Величка зазначено: «…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».

Івана Сірка поховали біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області). У 1967 році його перепоховали на іншому краю села, оскільки води Каховського водосховища наблизилися до могили.

Щороку, 1-2 серпня, на могилі Івана Сірка, розташованій за 2 кілометри від села Капулівка, проводять вшанування пам’яті славного Кошового Отамана, на яке з’їжджаються тисячі українців з усієї країни та з-за кордону. 23 серпня 2000 року відбулася урочиста церемонія перепоховання останків кошового отамана в Капулівці. За черепом було відновлено його портрет, за яким зроблено погруддя на могилі. Перед похованням було проведено дослідження останків, яке підтвердило, що вони відповідають опису Івана Сірка та мають характерні сліди поранень. Генетична експертиза не проводилася. Матеріали цих досліджень зберігаються в Дніпрі, в історичному музеї.

Іван Сірко в мистецтві

Образ Івана Сірка знайшов відображення в літературі, кіно, театрі та музиці.

У літературі Іван Сірко є героєм таких творів:

• Трагедія «Про що тирса шелестіла…» (С. Черкасенко, 1916);
• Роман «Таємний посол» (Володимир Малик);
• Роман «Яса» (Юрій Мушкетик, 1970-1974);
• «Іван Сірко великий характерник», Марія Морозенко;
• «Іван Сірко славетний кошовий», Марія Морозенко;
• «Кошовий отаман Іван Сірко», Володимир Маслійчук, Юрій Мицик;
• Віршований роман «Чисте поле» (Леонід Горлач), що відтворює останні двадцять п’ять років життя кошового отамана та його соратників;
• Роман «Іван Сірко», Віталій Кулаковський (1986-1989);
• 5 і 9 розділи третьої частини книги «Унія» (Володимир Єшкілєв, 2019);
• Роман-трилогія «Між двох орлів» (Ярослава Дегтяренко);
• «Altera Patria» (Володимир Маслійчук).

У кінематографі образ Івана Сірка представлений у таких фільмах:

• «Запорізька Січ» (1911);
• «Полум’я гніву» (1956);
• «Чорна долина» (1988);
• «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001)