Одним із популярних дезінформаційних наративів, які просувають прихильники відродження Радянського Союзу, є наратив про безтурботне та щасливе життя в Країні Рад. Поширення цього наративу відбувалося не тільки шляхом підтасовування та замовчування фактів, а й створенням масового продукту, такого як кіно. Радянські фільми стали тією «привітною посмішкою» нелюдяного комуністичного режиму, за якою ховалися його злочини. Завдяки кіно радянська пропаганда просувала привабливу картинку як для власних громадян, так і для західного глядача.
Експерти фактчекерського проєкту Texty.org.ua у статті «Радянські фільми: “реклама коли” та “усмішка садиста”. Як у СРСР створювали альтернативну реальність» навели тільки частину тих фільмів, що прикрашали реальне життя радянського суспільства.
🔸 Одразу після Голодомору 1932-1933 років вийшла комедія «Веселі хлоп‘ята», де показано «веселе й заможне» життя в селі. У 1934-му картина взяла участь у Венеційському кінофестивалі. У США йшла під назвою Moscow Laughs («Москва сміється»).
🔸 У 1936-му, коли будь-які контакти з іноземцями могли коштувати свободи чи життя, вийшов фільм «Цирк», де радянський хлопець починає зустрічатися з американською актрисою, яка залишається з ним у СРСР і живе вільним та радісним життям.
🔸 У тому ж 1936 році вийшла комедія «Шукачі щастя» про радісних єврейських переселенців у Біробіджані. Це знов брехня: у 1936-1938 роках більшість таких «іноземних» переселенців було розстріляно чи заслано в концтабори.
Та найголовнішою місією більшості радянських фільмів була реклама радянського режиму. Навіть у детективі чи фільмі про кохання на «задньому плані» поставало якесь вигадане ідеальне суспільство.
Це було приблизно так:
- Ідеальна влада. Влада в радянських фільмах — кришталево чесна. Буває, трапляються «бюрократи», «самодури» і формалісти, але вони, як правило, смішні, недолугі, з обмеженими повноваженнями. Наприклад, товариш Саахов із «Кавказької полонянки».
- Ідеальна міліція. Правоохоронці ніколи не били затриманих, не брали хабарів і не грубили. У «Місці зустрічі змінити не можна» капітан Жеглов ніколи не б‘є підозрюваних, а лише кричить на них. Та Жеглов — це виняток. Зазвичай міліція представлена милими інтелігентними Знаменським, майором Томіним і Зіночкою.
- Злочинності майже нема. Злочинність у кіно була, але як суто маргінальне явище; міліція легко з нею боролася.
- Відсутні серйозні соціальні проблеми. Черги й дефіцит у фільмах були, але лише як прикра і подекуди смішна дрібниця. «Крамольний» фільм Ельдара Рязанова «Гараж» — заборонили на багато років.
- «Лагідна» русифікація. Більшість радянських фільмів є апріорі російськоцентричними. Так, у фільмі «Весна на Зарічній вулиці» (1956), дія якого відбувається в Україні, Таня Левченко (вчителька російської мови) уособлює нове світле життя, освіту, прогрес, можливість реалізуватися професійно й особисто. Її могли би зробити вчителькою будь-якого предмету, корисного для кваліфікованого робітника, але вона вчить саме «русскому языку». Звісно, вчителів української у фільмі нема взагалі. Вони просто не потрібні у яскравому російськомовному світі майбутнього.
Усі ці приклади — це вершечок айсбергу радянської (читай російської) пропаганди. Якщо їх недостатньо, щоб вимкнути «гарне радянське кіно» і не тягнути його та «велику російську культуру» в український простір, згадайте, що Росія веде війну на знищення проти України, намагаючись відродити СРСР і «Велику Росію» (у московському розумінні ці поняття тотожні). Війна базується саме на тому, чим так рясніє радянське кіно: міф про «щасливе радянське минуле» й російськоцентричний світ.
Матеріал розроблено IREX в рамках проєкту «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність»