27 січня- Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту
Щорічно 27 січня міжнародна спільнота вшановує пам’ять жертв Голокосту. Саме 27 січня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті – Аушвіц-Біркенау.
Під час Другої світової війни 6 мільйонів євреїв стали жертвами нацистської політики, що передбачала знищення народів і груп, які нацисти вважали загрозою або неповноцінними. Близько 1,5 мільйона з них були з території сучасної України.
«Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…» – таке формулювання містить резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 2005 року, якою запроваджено памʼятну дату.
❗️Утім, останній рік війни Росії проти України виразно засвідчив, що пасивна памʼять про злочини геноциду не є запобіжником від їхнього повторення.
Необхідний мінімум – активне осмислення та діалог, щоб сприяти постійній свідомості у принаймні значної частини суспільства того, як діють механізми соціальної агресії.
А ще – уважність з боку міжнародних інституцій до системних порушень прав людини авторитарними режимами, щоб не бути засліпленими й заскоченими зненацька тим, що людиноненависницька ідеологія загорнулася в нову, неочевидну, обгортку.
І звісно – неможливо запобігати повторенню геноцидів у майбутньому без рішучого і справедливого засудження та покарання організаторів і виконавців подібних злочинів сьогодні. І без власне готовності діяти на випередження.
Міжнародний день памʼяті жертв Голокосту – нагода ще раз замислитися над цим.
За минулий рік ключові місця памʼяті про Голокост в Україні стали обʼєктами нападу з боку рашизму.
Бабин Яр. Символ Голокосту від куль у Східній Європі. 1 березня 2022 року, через вісім десятиліть після масових розстрілів, скоєних нацистами в цьому урочищі, а потім спалення ними тіл, щоб замести сліди своїх злочинів, – світ знову побачив обгорілі тіла загиблих у Бабиному Яру. Цього разу – внаслідок російської ракетної атаки.
Дробицький Яр у Харкові. Це – відоме місце масових розстрілів цивільного, насамперед єврейського, населення нацистами під час Другої світової війни. За різними оцінками, тут поховано від 14 до 20 тисяч жертв нацизму. У 2002 році на місці трагедії відкрили меморіал. А у 2022-му в центральний монумент меморіалу – менору влучили російські снаряди.
Люди, які пережили Голокост чи нацистські табори смерті, після повномасштабного нападу Росії на Україну стали жертвами рашизму.
Ванда Об’єдкова була однією з тих людей, які вижили в окупованому гітлерівцями Маріуполі. Її мати була єврейкою. Ванда Семенівна вижила тільки тому, що переховувалася від нацистів у міських підвалах. У цих же міських маріупольських підвалах обірвалося через 80 років її життя, 4 квітня 2022 року, коли вулиці й будинки міста перетворювали в пустку російська артилерія й авіація.
Борис Романченко був в’язнем одного з найбільших концтаборів нацистської Німеччини — Бухенвальду. Крім того, його утримували в таборах Пенемюнде, Дора та Берген-Бельзен. Він опікувався збереженням пам’яті про нацистські злочини, був віцепрезидентом Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора. Свої знання про жахітття Другої світової війни Борис Тимофійович передавав майбутнім поколінням. Його життя обірвалося не в нацистській в’язниці чи за колючим дротом, а у власній харківській квартирі, в яку 18 березня 2022 року влучили смертоносною зброєю росіяни. Борису Романченку було 96 років.
Ми бачимо, що навіть маючи таке потужне застереження, як памʼять про Голокост, не всі народи зробили висновки з цієї жахливої сторінки в історії людства. Значить, нам потрібно потроїти зусилля, віднайти нові підходи для збереження цієї памʼяті живою, для поширення правди про геноциди, щоб уникнути їх нового й нового повторення.
27 січня Ukrainian Center for Holocaust Studies проводить вже ХVІ щорічний круглий стіл «Українське суспільство і пам’ять про Голокост». Цього року у фокусі розмови – досвід сучасної війни проти України. Записи виступів планують викласти в мережу.
Також радимо подивитися нашу підбірку українських меморіалів та музеїв, відвідини яких допоможуть краще осмислити трагедію і злочин Голокосту:
Дробицький яр у Харкові
Німецькі війська окупували Харків наприкінці жовтня 1941 року. А вже у грудні місцевих євреїв переселили до бараків тракторного та верстатобудівного заводів у східній околиці міста. Там організували гетто. Утім майже відразу почалися масові розстріли. З гетто людей групами гнали до Дробицького яру, де розстрілювали. Повністю гетто ліквідували до 7 січня 1942 року. Усього в Дробицькому яру нацисти вбили близько 15 тисяч євреїв. У 2002 році на місці трагедії відкрили меморіал.
Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» і музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» у Дніпрі
Перший масовий розстріл євреїв міста тривав два дні, 13–14 жовтня 1941 року. Місцем злочину став один із ярів Довгої балки. Згідно з німецьким звітом, за два дні тут вбили близько 10 тисяч людей. Далі аж до кінця нацистської окупації в 1943-му євреїв страчували разом з іншими жертвами на території сучасного парку імені Писаржевського або на розі вулиць Янгеля та Енергетичної, де під час війни був протитанковий рів. Усього під час нацистської окупації у Дніпрі загинули від 17 до 21 тисячі євреїв. Саме в цьому місті у 1999 році розпочав роботу перший національний центр з вивчення історії Голокосту – «Ткума». Одним із головних напрямків його діяльності є розвиток музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні».
Одеський музей Голокосту
Музей розповідає про геноцид євреїв на території Трансністрії. Це було окреме адміністративне утворення, яке контролювала румунська окупаційна влада. До Трансністрії увійшли південні українські землі між річками Дністер та Південний Буг. Переслідування євреїв на цих землях було не менш жорстоким на нищівним, ніж на території України, окупованій німцями. Вони стали жертвами численних масових розстрілів. Чи не найвідомішим місцем такого масового розстрілу на півдні України є селище Богданівка у Миколаївській області. Водночас румунська адміністрація створила в регіоні мережу концтаборів і гетто, де ув’язнені вмирали від виснаження і хвороб. Дізнатися про цю трагічну історію краю можна в Одеському музеї Голокосту.
Урочище Сосонки у Рівному
Масовий розстріл євреїв Рівного відбувся пізніше, ніж у Києві, та навіть пізніше, ніж у Дніпрі. Дорогою смерті до урочища на краю міста (зараз це вулиця Київська) місцеві євреї вирушили 6 листопада 1941 року. За кілька днів нацисти розстріляли тут понад 17 тисяч людей. «…Люди почали заповнювати площу на Грабнику. Невелика площа ледве могла вмістити 17 500 людей. Саме стільки людей у той страшний день залишило свої домівки, щоб вирушити у свій останній шлях, ще не знаючи, що чекає на них попереду. Не встигла колона втягнутись на площу, як німці почали відбирати групи по 50 людей і виводити їх з натовпу. Їх повели на схід, у Сосонки. Люди йшли під холодним, січним дощем наполовину зі снігом, їх підганяли покрики, удари прикладів у спину: швидше, швидше. З дороги потрібно було звернути наліво, у невеликий ліс. Там були вириті не ями, не рови, а величезні котловани. Один метрів п’ятдесят завширшки, інший – трохи менший. Дорослих заганяли у великий котлован і там стріляли їм в потилиці. Дітей відривали від батьків і кидали у менший котлован. Не встигали розправитися з однією партією, як прибувала наступна», – так описала трагічні події в книзі «Місто моє розстріляне» рівнянка Хая Мусман, якій вдалося пережити Голокост.
Львівське гетто та музей «Територія терору»
На відміну від багатьох міст і містечок України, де євреї гинули у перші дні чи тижні окупації під час масових розстрілів, у Львові було створене єврейське гетто, яке проіснувало майже два роки. У європейських масштабах воно поступалося лише Варшавському та Лодзькому. А загалом за період окупації тут утримували близько 138 тисяч євреїв. Значну їх частину нацисти врешті відправили до табору смерті Белжець на території Польщі. Ще частину перевели до Янівського концтабору у Львові. Інші мешканці гетто стали жертвами розстрілів, які відбувалися як у самому гетто, так і на території Янівського табору, в урочищі Пяски, Кривчицькому та Лисиницькому лісах. Зараз колишня територія львівського гетто є частиною музею «Територія терору».