Позакласні заходи

«Чорні жнива скорботи» Сценарій години історичної пам’яті (до роковин голодомору 1933 року)

«Чорні жнива скорботи» Сценарій години історичної пам’яті (до роковин голодомору 1933 року)

 В запису лунає поминальний дзвін

 Ведучий: __ років тому нам хотіли винести вирок смерті.

____років тому мільйони синів і доньок України, мільйони невинних людей, мільйони наших рідних і близьких були без жалю винищені голодомором.

_____ років тому наш народ пережив катастрофу, яка могла зупинити життя всієї нації. Голодомор приніс не лише страждання і смерть. Він посіяв страх серед людей. Тільки щирий спомин і чиста пам’ять про усіх полеглих здатна звільнити нас від мороку минулого.

___ листопада Україна сколихнеться від усвідомлення голодомору 1933 року. Приспустяться від чорного болю жалобних стрічок Державні прапори. Запізнілими дзвонами шукатимемо мільйони українських душ, щоби вписати їх в історію Пам’яті…

На сцену виносять жорна, зверху на рушнику чорна хлібина з свічкою, обвита калиною.

 

Голос за сценою: …і не зійшло сонце,

і знялася буря,

і налетіли чорні ворони,

і почувся скрегіт зубів,

і кільчився страх,

і реготала біда,

і блискав голод,

і гриміло ридання,

і цілували постріли,

і вагітніла земля

мільйонами

на очах світу,

на очах Бога

торжествував чорт

і світ німів,

і ридав Господь…

З’являється Мати-Україна.

 Україна: Хто се? Чий голос щоночі просить?

Читець: Це я, твій народ, моя ненька-Україна.

Голоси: Хлібця!… Хлібчика дай!… Крихітку хлібця!…

Україна: Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима, у які переливалися всі страждання, муки й скорботи роду людського, і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…

Голоси: Хлібця!… Хлібчика дай!… Крихітку хлібця!…

Читець: Літа 7441 від Створення світу, літо 1933 від Різдва Христового був у нас великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих і дітей, і ще не народжених у лонах матерів.

Україна: І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, прошкують небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця… Ідуть українські великомучениці, пригортають до грудей немовлят Босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії – Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорно – пречорною мукою.

Читець:     Українська нестерпна сюїта…

А навколо – одна сон-трава.

Умирать почали… у квітні.

Коли всюди і все ожива.

Ні живої води… ні порому,

Що єднає життя на порі.

Чи ж то легко смеркать молодому

На ранковій веселій зорі?!

Вже і проліски, і блавати…

Ще би трохи – і сад зацвів!

Як було тим очам закриватися

Під лункий солов’їний спів?!

…Умирать почали у квітні.

Україна: Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвернених садах на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи моя пам’ять, а чи душа летить у ту весну і квилить – голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до Місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічі людського життя… Мільйони погаслих свічок.

Україна виходить на авансцену і падає на коліна

 Україна: Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!

Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів! Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворіння, таких покосів іще не бачитиме ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав’я, на квіт, на пуп’янки, на… Господи!

Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво – нагодуй! Порятуй!

Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського!

Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій? Чи ж не бачите, що доточують кров із могутнього дерева життя? Чи ж не бачите, що то вже не я, не Україна, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?

Лунає вступ «Панахиди за померлими від голоду» Є. Станковича, читець (народ) підходить до України, піднімає її, накриває плечі хусткою.

 Читець: І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, моя Мати-Україна, на велетенському хресті розіп’ята й вишіптувала.

Україна: Доньки мої! Синочки! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?… Нема. Зотліли, повідлітали ключами у небо…

 Лунає уривок з «Панахиди за померлими від голоду» Є. Станковича.

«Відкрийтесь небеса…», Україна і читець (народ) відходять до куліс, на сцені з’являються читці, утворюють коло навколо жорнів.

 Читець:     Пекельні цифри та слова,

У серці б’ють, неначе молот,

немов проклятий оживе,

Рік тридцять третій.

Голод… Голод… Голод…

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах,

Мільйонів, мільйонів, Боже мій,

Не долічила Україна.

Читець:     В історії пером швидким

Писались гімни і хорали,

А ті пекучі сторінки

З історії повикидали.

 

Читець:     В руках, що виростили хліб,

Не залишили ні зернини,

Ні, рід наш в горі не осліп,

Ти все згадаєш, Україно!

Читець:     Згадай же ти, щоби воздать

Близьким і дальнім людоморам.

Хоч радість легше пам’ятать,

Та треба пам’ятать і горе.

Читець:     Український збіджений народе,

Україно – мати січова!

Де твої знамена і клейноди?

Де твоя державна булава?

Читець:     Вже давно не чути серед степу

Орлиного клекотання угорі,

Славу про Хмельницького й Мазепу

Не співають сиві кобзарі.

Читець:     Де поділась усмішка весела

І купальські вогнища дівчат?

Де поділись українські села

І садки вишневі коло хат?

Читець:     Від народу можна все забрати,

Витискати з нього піт і кров,

Та не можна чоботом стоптати

До Вітчизни сонячну любов.

Читець:     Коли б ми плакати могли,

Які б річки з очей незрячих,

Які б річки із сліз гарячих

По Україні потекли!

Читець:     Плаче Таня.

На возі з мерцями.

Вона, людоньки, ще ж бо жива…

А везуть вже до смертної ями.

Забарилися десь перезва.

І нема кому косу розплести.

Повмирали і дружби, й дружки.

Отака українська сієста.

Отакії дівочі стрічки.

Дочекалася свого весілля.

Мертві хлопці…

Усі женихи!

Наречена поверх, як неділя.

А ще вище – чужії гріхи.

Серед білого дня стало темно.

Що, гробарю, ти Богу сказав?!

Покотилась, як сонце, на землю

Та остання дівоча сльоза…

Пісня «Свіча»

Читець:     Вже в безлюдді повнім погасала

Донечка, надія удовина.

І сама вдова її вдягала,

І сама поклала в домовину.

У візку скрипливому із двору

Дотягла насилу до могили,

Що її у цю недобру пору

Вирила, аби земля покрила.

А як дощ заструменів цівками,

Цвинтарні оплакуючи втрати,

Босими опухлими ногами

Танцювала у багнюці мати:

«Оце ж тії чоботи, що зять дав,

А за тії чоботи дочку взяв…» (співає)

Чорний-чорний та недобрий сватав

І, дивись, таки зумів узяти.

І тепер весільну перед зятем

Гірко відтанцьовувала мати:

«Чоботи, чоботи із бичка,

Чом діла не робите, як дочка?..» (співає)

Засиха на литках та багнюка –

Отакі-то перед і халяви.

Босі п’яти нелюдську розпуку

Світові оглухлому жбурляли:

…дочку взяв…

…д-о-ч-к-у…

Падає на коліна у німій розпуці, хлопці підводять її і ведуть за куліси, лунає пісня «Летіла зозуля».

Лунає «Адажіо» Альбіноні

Голос за сценою: Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас – бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

Відеосюжет документального фільму «Голодомор. Україна ХХ століття»

Ведучий:   Пом’янімо мільйонні жертви,

Які голодом винищив кат.

В тридцять третьому році що вмерли,

І лишились лежать коло хат.

Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги.

Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла. На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні 1932 – 1933 років оголошую хвилину скорботи.

На словах ведучого дівчина-Україна виходить і запалює свічку на хлібові, хвилина скорботи, звучить метроном.

Дівчина-Україна підходить до авансцени, до неї доєднується читець-народ.

 Читець: Щовесни, у Великодню ніч, як забуяє зело, спалахнуть цвітом сади, як зійде місяць і вистоїться у ставках та криницях вода, як вмовкне лихо, приходять з небес три жони святі: Київська Русь, козачка Січ і соборна Україна. Розстеляють домоткані обруси уздовж Дніпра поміж трав та зілля, ставлять полив’яні миски з коливом, варениками, кулішем, галушками, узваром, медами. Засвічують поминальні свічі. Тоді дзвонять дзвони Десятинної церкви, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Святої Почаївської Лаври, всіх церков і каплиць і звучить древній голос посивілої від горя України.

Україна: Ходи до мене, роде мій вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Мокрини, Соломії, Уласи, Палагни, Пилипи, Андрії, Василечки, Грицики, Катрусі покірно прошу до святої вечері. Пригощайтеся, причащайтеся, роде мій скорботний! Діти – мої квіти викошені! Ключ мій журавлиний, на рідній землі підстрелений! Муко моя довічна! Скорбото моя всевишня!

На сцену виходять ведучий та дівчата з хлібами

 Ведучий: Хліб… Скільки приємного щемету появляється в душі кожного при згадці про тебе. Святий хлібе, про тебе не сміли згадувати жертви тридцять третього. Ти являвся їм уві сні рожевою мрією. Скільки померло з твоїм іменем на вустах. Іменем жертв тридцять третього року благаю вас – бережіть цей святий хліб. І нехай смак цього хліба не дозволяє нам забувати, що хліб – це життя.

Лунає «Молитва 1933 року», дівчата роздають порізаний хліб усім гостям і учасникам, на сцену виходять всі учасники дійства.

Читець:     Боже великий, всевладний,

Яви нам свою могуть,

Дай розпізнати правду,

Праведників не забудь.

Читець:     Дивляться в Твої очі

Мільйони скатованих душ.

Пригорни їх, посели на спочинок,

Та їхнього сну не наруш.

Читець:     Заступи нас і нашу державу

Од кривавих, лютих негод.

Всі ми – сущі, усопші, прийдешні –

Твій пшеничний, безсмертний народ.

Ведучий: На цьому наш захід завершено. Дякуємо всім за увагу. На все добре і до нових зустрічей.

Завантажити: «Чорні жнива скорботи» Сценарій години історичної пам’яті (до роковин голодомору 1933 року) (Розмір: 26.1 KB, Завантажень: 165)

Залишити відповідь

Back to top button