Марко Безручко і оборона Замостя: як український полковник зупинив армію Будьонного
Серпень 1920 року. Польсько-радянська війна досягла кульмінації. Ще на початку липня командувач радянського Західного фронту Михайло Тухачевський проголосив у наказі своїм військам, що через «труп білої Польщі» лежить шлях до «світової пожежі». Більшовицьке керівництво справді розглядало перемогу над Польщею як можливість розширити революцію далі на Захід.
Під Варшавою Червона армія зазнала важкої поразки. Однак війна ще далеко не закінчилася. На південному крилі фронту залишалася потужна 1-ша Кінна армія Семена Будьонного — надзвичайно мобільне радянське з’єднання, яке протягом літа 1920 року неодноразово проривало польський фронт.
Наприкінці серпня на її шляху опинилося Замостя. Обороною міста командував український полковник Марко Безручко — командир 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії Української Народної Республіки.
Союз, створений перед спільною загрозою
Навесні 1920 року Українська Народна Республіка та Польща стали військовими союзниками. Політичну угоду між УНР і Польщею було укладено у Варшаві в ніч із 21 на 22 квітня, а невдовзі її доповнила військова конвенція. Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський домовилися про спільну боротьбу проти більшовицької Росії.
У травні польсько-українські війська вступили до Києва, однак розгромити головні сили Червоної армії не вдалося. Уже влітку більшовики перейшли у масштабний контрнаступ. Союзні війська відступали на захід.
Головний радянський удар на Варшаву здійснював Західний фронт Михайла Тухачевського. На півдні діяла 1-ша Кінна армія Будьонного.
Вона мала приєднатися до операцій на люблінському напрямку, однак затрималася в боях за Львів. Коли Будьонний нарешті рушив на північний захід, ситуація під Варшавою вже змінилася: польські війська перейшли в контрнаступ, а радянський Західний фронт відступав.
Тепер перед 1-ю Кінною армією стояло інше завдання — прорватися через район Замостя до Красностава і Любліна та вийти в тил польським військам, які переслідували частини Тухачевського. Саме тут на її шляху став Марко Безручко.
Хто насправді командував обороною Замостя
Навколо цього питання тривалий час точилися суперечки.
У польській мемуарній традиції значну роль в обороні міста приписували командирові 31-го полку Канівських стрільців капітанові Миколаю Болтутю. Однак документи польської 3-ї армії свідчать: 27 серпня всі польські частини, що перебували в районі Замостя, мали бути підпорядковані полковнику Марку Безручку.
Саме він був старшим офіцером і командиром групи, яка відповідала за оборону міста. Сучасні польські дослідження, зокрема видання Інституту національної пам’яті Польщі, підтверджують це документами оперативного командування.
При цьому оборона Замостя була спільною польсько-українською операцією.
Найчисельнішим підрозділом у самому місті був польський 31-й полк Канівських стрільців — понад 2 тисячі багнетів. Крім нього, у гарнізоні перебували польські етапні батальйони, артилерія, кавалерійські підрозділи, бронепоїзди, а також частини 6-ї Січової стрілецької дивізії УНР — штабна сотня, кіннота, технічний курінь та інші підрозділи.
Загалом захисників було близько 3–3,5 тисяч. Вони мали 12 польових гармат, десятки кулеметів і підтримку бронепоїздів.
Як Безручко підготував Замостя до оборони
Українські сапери почали зміцнювати позиції навколо міста ще 22 серпня. Було підготовлено систему коротких окопів, перед якими встановили дві лінії загороджень із колючого дроту.
Другим рубежем оборони мали стати залізничні насипи, а третім — залишки старих укріплень Замостя.
Безручко також використав природні переваги місцевості. Місто лежало між річками Лабунька і Топорниця, заболочені долини яких ускладнювали рух кінноти. Особливо ретельно укріпили напрямки, найбільш придатні для кавалерійського прориву.
Оборона не була пасивною. Безручко вимагав постійного патрулювання переднього краю, підготовки резервів і негайних контратак у випадку прориву противника.
В одному з його наказів прямо зазначалося: якщо ворог прорветься на певній ділянці, сусідні підрозділи повинні негайно контратакувати його у фланг або тил.
Будьонний оточує місто
29 серпня 1920 року Будьонний планував захопити Замостя, а потім продовжити наступ на Красностав.
Для штурму міста мали діяти 6-та і 11-та кавалерійські дивізії, тоді як інші частини 1-ї Кінної повинні були обходити його зі сходу.
Протягом дня радянська кавалерія захопила кілька навколишніх сіл і до вечора фактично оточила Замостя. Становище гарнізону стало небезпечним.
У ніч із 29 на 30 серпня Безручко не став просто чекати наступного удару. З міста було вислано кілька груп, які атакували радянські позиції та намагалися дезорганізувати противника.
30 серпня радянські війська остаточно перерізали зв’язок міста з командуванням 3-ї польської армії.
Майже весь день Замостя перебувало під обстрілом.
Штурм Замостя
Близько 19-ї години 30 серпня почався головний штурм.
Спочатку радянська кавалерія атакувала верхи. Її зустріли колючий дріт і щільний кулеметний вогонь. Після невдачі кіннотники спішилися і спробували атакувати як піхота, але й цей наступ було відбито.
З настанням темряви удари продовжилися з різних напрямків.
Найнебезпечніша ситуація виникла близько опівночі, коли частина радянської 6-ї кавалерійської дивізії прорвала оборону біля Яновиць і захопила міст через Лабуньку. У місті почалася паніка.
Однак прорив виявився недостатньо сильним. Резерви гарнізону перейшли у контратаку й через кілька годин відкинули радянських кавалеристів.
Замостя вистояло.
Чому оборона Замостя була важливою
Саме тут потрібно уникати популярного історичного перебільшення.
Безручко не «врятував Варшаву» під Замостям у буквальному значенні. Коли Будьонний штурмував місто 29–31 серпня, вирішальна битва за польську столицю вже завершилася перемогою польських військ. Польський Музей Війська Польського називає 26 серпня завершальним епізодом Варшавської битви.
Проте значення Замостя від цього не стає меншим.
1-ша Кінна армія намагалася прорватися до Красностава і Любліна та загрожувала польським військам, які переслідували відступаючий Західний фронт Червоної армії. Утримання Замостя зірвало цей задум.
Поки гарнізон Безручка стримував Будьонного, навколо району бойових дій концентрувалися польські частини. 31 серпня становище 1-ї Кінної стало настільки небезпечним, що її командування було змушене думати вже не про наступ, а про вихід з оточення.
Від Замостя до Комарова
Вранці 31 серпня радянські атаки на місто припинилися.
Безручко вислав розвідку, яка встановила: частини Будьонного готуються відходити на схід. Українська кіннота почала переслідувати противника.
Того ж дня біля Комарова відбулася одна з найбільших кавалерійських битв XX століття. Польська 1-ша дивізія кавалерії Юліуша Руммеля завдала 1-й Кінній армії тяжкої поразки.
Будьонному вдалося уникнути повного оточення й вивести значну частину війська, однак після Замостя та Комарова його армія була серйозно послаблена і вже не становила тієї загрози, якою була на початку літньої кампанії.
У боях за саме Замостя близько 250 військовослужбовців гарнізону загинули або були поранені. Точні втрати 1-ї Кінної армії визначити складніше.
Чи можна говорити, що Безручко «врятував Європу»
Таке формулювання часто використовується в популярних публікаціях, однак для історичного тексту воно потребує пояснення.
Більшовицькі плани поширення революції на Захід не були вигадкою. Про це свідчать документи й публічні заклики радянського командування. Проте зупинка радянського наступу стала результатом не однієї битви і не дій одного полководця.
Вирішальне значення мала Варшавська битва, загальний польський контрнаступ, дії українських союзників, бої на південному фронті, оборона Львова, Замостя та подальша битва під Комаровом.
Тому історично точніше говорити, що Марко Безручко та українські вояки відіграли важливу роль у спільній польсько-українській боротьбі, яка допомогла зупинити просування більшовицьких військ на Захід, а не приписувати порятунок Європи виключно обороні одного міста.
Гіркий фінал польсько-українського союзу
Особливо драматичним продовженням цієї історії стала доля Армії УНР.
12 жовтня 1920 року Польща та радянська сторона уклали попереднє перемир’я. Українська Народна Республіка не була допущена до мирних переговорів як рівноправна сторона.
Армія УНР продовжила боротьбу самостійно, але під тиском значно чисельніших радянських сил 21 листопада 1920 року перейшла Збруч. На території Польщі українських військових роззброїли та інтернували. Остаточний Ризький мир між Польщею, радянською Росією та радянською Україною було підписано 18 березня 1921 року.
Для українських союзників Польщі це означало фактичний крах надій на відновлення незалежної УНР військовим шляхом.
Марко Безручко після війни
За бойові заслуги Марко Безручко у жовтні 1920 року отримав звання генерал-хорунжого Армії УНР. Пізніше він був начальником штабу Армії УНР, працював у структурах українського уряду в еміграції та займався військово-історичною діяльністю.
Помер Марко Безручко 10 лютого 1944 року у Варшаві. Похований на православному цвинтарі “Волі” поруч із генерал-хорунжим Всеволодом Змієнком.
Його роль в обороні Замостя довгий час залишалася значно менш відомою, ніж заслуговувала. Сьогодні документи дозволяють говорити достатньо впевнено: саме українському полковнику польське командування доручило керівництво обороною міста, і це завдання він виконав.
Замостя не було битвою, яка одноосібно «врятувала Європу». Але воно стало яскравим прикладом того, як українські та польські військові разом зупинили одну з найнебезпечніших ударних сил Червоної армії.
А ім’я Марка Безручка по праву залишається одним із символів українсько-польського військового союзу 1920 року.