Як донька Ярослава Мудрого стала королевою Норвегії: правда про Єлизавету Ярославну

У популярних історичних оповідях Ярослава Мудрого нерідко називають «тестем Європи». Це не середньовічний титул, а сучасне образне означення, яке нагадує про широку династичну політику київського князя. Його доньки стали дружинами європейських монархів: Анна — короля Франції Генріха I, Анастасія — угорського короля Андраша I, а Єлизавета Ярославна — норвезького короля Гаральда III Суворого.

Історія Єлизавети та Гаральда справді нагадує середньовічну сагу. У ній були вигнання, служба при київському дворі, походи Середземномор’ям, візантійська служба, золото, скальдична поезія і боротьба за корону. Однак відділити достовірні події від літературних прикрас пізніших саг сьогодні не менш цікаво, ніж переповісти сам сюжет.

Принц-вигнанець у державі Ярослава Мудрого

Гаральд Сігурдссон народився приблизно 1015 року. Він був молодшим зведеним братом норвезького короля Олафа II Гаральдссона, пізніше канонізованого як святий Олаф. У 1030 році приблизно п’ятнадцятирічний Гаральд узяв участь у битві при Стікластаді на боці брата. Олаф загинув, а Гаральд після поразки змушений був залишити Норвегію.

Спочатку він дістався Швеції, а потім вирушив до володінь Ярослава Мудрого. Скандинавські джерела називали державу Русі Гардарікі. Гаральд опинився при дворі Ярослава і певний час служив князю разом зі своїми воїнами. Саме з цим періодом традиційно пов’язують його знайомство з Єлизаветою Ярославною, донькою Ярослава Мудрого та Інгігерди — доньки шведського короля Улофа Шетконунга.

Красивий сюжет про те, що молодий вигнанець одразу попросив руки Єлизавети, а Ярослав відмовив йому через відсутність королівства й багатства, широко повторюється в популярній літературі. Проте надійного середньовічного джерела, яке докладно описувало б таку розмову, немає.

Натомість скальдична традиція справді пов’язує Гаральда з Єлизаветою ще до їхнього шлюбу.

Від Русі-України до Константинополя

Приблизно 1034 року Гаральд вирушив до Візантійської імперії. У Константинополі він приєднався до варязьких військових формувань, що служили імператорові. Саме служба у Візантії перетворила молодого вигнанця на досвідченого воєначальника з великими матеріальними ресурсами.

Джерела свідчать про його участь у походах на Сицилії, де візантійські війська воювали проти мусульманських сил. Згодом Гаральд брав участь у поході імператора Михаїла IV проти повстання Петра Деляна в Болгарії 1041 року. Його придворні скальди пізніше приписували йому участь у багатьох битвах Середземномор’я.

У пізніших сагах військова біографія Гаральда стала ще яскравішою: до неї додали захоплення десятків міст, небезпечні морські походи, придворні інтриги та подорож до Святої землі. Частина цих епізодів може мати історичну основу, однак незалежних візантійських чи близькосхідних підтверджень усіх подробиць немає.

Тому твердження, що Гаральд точно здійснив паломництво до Єрусалима, краще подавати саме як свідчення сагової традиції, а не встановлений історичний факт.

Що про Гаральда повідомляють візантійці

Особливо цінним є твір візантійського автора Кекавмена, написаний у 1070-х роках — лише через кілька десятиліть після описуваних подій. У ньому Гаральд з’являється під ім’ям «Аральт».

Кекавмен повідомляє, що Аральт прибув до імператора з власним загоном, воював на Сицилії, а пізніше разом з імператорським військом виступив проти болгарського повстання. Після сицилійського походу він отримав статус манглавіта, а після болгарської кампанії — спафарокандидата.

Ця інформація надзвичайно важлива, адже незалежне візантійське джерело підтверджує сам факт служби Гаральда імперії та його участь у конкретних походах. Водночас не слід перебільшувати значення отриманих ним титулів: вони свідчили про імператорське визнання, але не належали до найвищих щаблів візантійської державної ієрархії.

Золото, яке чекало на нього на Русі

Скандинавські саги розповідають, що значну частину багатств, здобутих під час служби у Візантії, Гаральд надсилав на зберігання до Ярослава Мудрого. Повернувшись із Константинополя до держави Ярослава у 1043 або 1044 році, він начебто застав там величезні запаси золота та коштовностей.

Цей епізод добре узгоджується із загальним фактом того, що Гаральд повернувся на північ надзвичайно заможним. Проте барвисті описи «незліченних скарбів» походять передусім із саг, записаних значно пізніше.

Поет, який писав про «дівчину в Гардарікі»

Один із найцікавіших елементів історії — скальдична поезія, яку традиція приписує самому Гаральду.

У «Крузі Земному» Сноррі Стурлусона повідомляється про цикл із шістнадцяти жартівливих строф з однаковим рефреном. Гаральд у них перелічує свої морські та військові звитяги, але щоразу повертається до думки про дівчину в Гардарікі, яка начебто не звертає на нього уваги. Сноррі прямо пояснює, що йдеться про Єлизавету, доньку Ярослава.

І тут необхідна важлива джерелознавча обережність. «Коло Земне» було записане Сноррі Стурлусоном приблизно через два століття після життя Гаральда. Водночас саги містять уривки значно давнішої скальдичної поезії, частина якої могла виникнути ще за життя норвезького короля.

Саме тому історики сприймають поетичний матеріал серйозніше, ніж багато романтичних сюжетів прозової частини саг.

Шлюб із Єлизаветою Ярославною

Повернувшись із Візантії приблизно 1043–1044 року, Гаральд знову перебував при дворі Ярослава Мудрого. Саме тоді відбувся його шлюб з Єлизаветою Ярославною, яку скандинавські джерела називають Еллісів.

Цей шлюб належить до історично добре засвідчених подій. Норвезькі дослідники датують його приблизно 1043–1044 роками.

Єлизавета стала частиною масштабної династичної політики Ярослава Мудрого. Подібні шлюби пов’язували Київську державу з королівськими домами Скандинавії, Франції, Угорщини, Польщі та інших європейських країн. Вони не були просто родинними подіями — у середньовічному світі шлюб між правлячими династіями був одним із головних інструментів міжнародної політики.

Гаральд повертається за норвезькою короною

Навесні після шлюбу Гаральд залишив володіння Ярослава й вирушив до Скандинавії. Спершу він домовився із силами, що протистояли його племіннику — норвезькому королю Магнусу Доброму.

У 1046 році Гаральд і Магнус домовилися про співправління. Після смерті Магнуса 1047 року Гаральд став одноосібним королем Норвегії й залишався ним до своєї загибелі 1066 року.

Отже, твердження, що він «повернувся 1045 року і одразу став королем», занадто спрощує події. Між поверненням із Русі та встановленням одноосібної влади минуло кілька років політичної боротьби та переговорів.

В історію Гаральд увійшов під прізвиськом Hardråde — Гардрада, яке зазвичай передають як «Суворий» або «жорсткий правитель».

Дві доньки київської князівни

За саговою традицією Єлизавета народила Гаральдові двох доньок — Марію та Інгігерд.

Особливо цікавою була доля Інгігерд. Вона вийшла заміж за данського короля Олафа I, відомого як Олаф Голод, і стала королевою Данії. Таким чином, династичний зв’язок Ярослава Мудрого зі Скандинавією продовжився вже в наступному поколінні.

Водночас сімейна історія Гаральда була складнішою. Приблизно від 1048 року він мав тривалий союз із норвежкою Торою Торбергсдаттер, яка стала матір’ю його синів Магнуса й Олафа. Саме вони пізніше успадкували норвезький престол. Статус Тори та характер її зв’язку з королем залишаються предметом дискусій, адже Гаральд уже був одружений з Єлизаветою.

Останній похід Гаральда

1066 рік став вирішальним не лише для Гаральда, а й для всієї історії Англії.

Після смерті англійського короля Едуарда Сповідника розгорнулася боротьба за престол. Гаральд висунув власні претензії та вирушив до Англії з великим військом. Разом із ним виступив Тостіг Годвінсон — брат англійського короля Гарольда II.

20 вересня норвезьке військо перемогло англійців біля Фулфорда. Однак уже 25 вересня 1066 року армія Гарольда II несподівано атакувала норвежців біля Стемфорд-Бріджа.

Гаральд Суворий загинув у битві. Пізніша сага розповідає, що стріла влучила йому в горло, однак історично надійно встановленим є сам факт його загибелі в бою, а не точний спосіб смерті.

Чи чекала Єлизавета на Оркнейських островах?

Популярні перекази часто повідомляють, що Єлизавета разом із доньками супроводжувала Гаральда в поході 1066 року, але залишилася чекати його на Оркнейських островах.

Таку версію справді містять пізні саги. Проте сучасні дослідники ставляться до неї обережно. У старіших варіантах саг супутницею Гаральда називають Тору, тоді як у пізніших текстах на її місці з’являється Єлизавета. Тому впевнено стверджувати, що саме Єлизавета перебувала на Оркнейських островах восени 1066 року, не можна.

Після смерті Гаральда достовірних відомостей про подальшу долю Єлизавети дуже мало. Точна дата її смерті також невідома.

Стемфорд-Брідж і «кінець епохи вікінгів»

Битву при Стемфорд-Бріджі часто символічно називають завершенням епохи вікінгів. Таке датування стало традиційним у європейській історіографії: початок доби часто пов’язують із нападом на Ліндісфарн 793 року, а завершення — із загибеллю Гаральда 1066-го.

Однак говорити про «офіційне завершення» епохи вікінгів некоректно. Історичні епохи не закінчуються однією битвою, а скандинавські військові походи тривали й після 1066 року. Дата є передусім зручною історіографічною межею.

Що насправді розповідають джерела

Історія Гаральда та Єлизавети особливо цікава тим, що її можна відтворювати за джерелами різного походження.

Скандинавські саги, передусім «Коло Земне» Сноррі Стурлусона, дають найяскравішу розповідь про пригоди Гаральда, його багатства, поезію та шлюб. Проте вони були записані значно пізніше за самі події, тому їхню прозову оповідь необхідно перевіряти за іншими джерелами. Водночас збережені в сагах скальдичні строфи можуть походити з XI століття.

Візантійський Кекавмен дає незалежне й набагато ближче до подій свідчення. Його текст підтверджує службу «Аральта» Візантії, участь у сицилійському та болгарському походах і отримання візантійських рангів.

Давньоруське літописання, натомість, не залишило настільки докладної розповіді про шлюб Єлизавети та Гаральда. Саме тому історію цієї пари доводиться відтворювати насамперед шляхом зіставлення скандинавських, візантійських та інших середньовічних свідчень.

Не просто романтична сага

Історію Єлизавети Ярославни та Гаральда Суворого легко перетворити на романтичну легенду: вигнаний юний воїн закохується в князівну, вирушає здобувати славу й багатство, повертається переможцем, отримує її руку та зрештою стає королем.

Реальна історія складніша — і саме тому цікавіша.

Не можна впевнено стверджувати, що Гаральд провів роки у Візантії винятково заради Єлизавети або що Ярослав поставив перед ним умову спочатку здобути багатство. Проте достовірно відомо головне: норвезький вигнанець справді перебував при дворі Ярослава Мудрого, служив Візантії, повернувся до держави Ярослава, одружився з його донькою Єлизаветою, а потім став королем Норвегії.

Ця історія яскраво показує місце Київської держави XI століття в європейському світі. Двір Ярослава Мудрого був включений у широку систему політичних, родинних, торговельних і військових зв’язків, що простягалися від Скандинавії до Центральної Європи та Візантії.

А Єлизавета Ярославна була не просто героїнею красивої легенди про кохання вікінга. Її шлюб став одним із реальних династичних мостів між середньовічним Києвом і Північною Європою.